Глава 22. Пропозиція Віктора

Металеві двері внизу грюкнули так сильно, що старий маяк здригнувся.

Марта інстинктивно відступила від сходів.

Максим став поруч із нею.

— Не хвилюйся, — тихо сказав він. — Ми знайдемо вихід.

Вона лише кивнула.

Хоча сама вже не була в цьому впевнена.

Знизу знову почувся голос Віктора.

— Не намагайтеся вибити двері. Вони сталеві. Ви лише втратите час.

Левченко міцніше стиснув поручень.

— Чого ви хочете?

— Поговорити.

— Ви могли зробити це без вистави.

Віктор тихо засміявся.

— Якби я запросив вас на каву, ви б навряд чи погодилися.

Сергій скривився.

— Досить ігор.

— Сергію… — спокійно промовив Віктор. — Ти зовсім не змінився.

На кілька секунд запала тиша.

— Ви знайомі? — пошепки запитала Марта.

Сергій мовчав.

Його обличчя стало кам’яним.

— Колись… ми працювали разом.

Максим здивовано перевів погляд на нього.

— Ти ніколи цього не казав.

— Бо мені було соромно.

Віктор почув ці слова.

— Нарешті чесність.

— Послухайте мене уважно, — продовжив Віктор. — Я не вбивав вашого батька, Марто.

Вона завмерла.

— Брехня.

— Ні.

— Тоді чому ви переслідуєте нас?

— Бо ви шукаєте те, що не повинно потрапити до чужих рук.

— Документи?

— Не тільки.

Марта насупилася.

— Ви весь час говорите загадками.

— Бо правда небезпечніша, ніж ви думаєте.

Максим зробив крок до сходів.

— Якщо ви невинні, то відчиніть двері.

— Не можу.

— Чому?

— Бо не я вас тут замкнув.

Ці слова змусили всіх переглянутися.

Левченко першим порушив мовчання.

— Що це означає?

— Подумайте самі. Якби я хотів вас убити, навіщо було чекати, поки ви дістанетеся маяка?

Сергій зблід.

— Він має рацію…

— Не довіряй йому! — різко сказав Левченко.

— Я не довіряю. Але… щось не сходиться.

Раптом із кишені Марти почувся тихий сигнал.

Вона дістала старий кнопковий телефон, який знайшли в схованці.

Екран світився.

Раніше він був вимкнений.

Тепер на ньому з’явилося повідомлення.

“Відкрий фото.”

— Я нічого не натискала…

Максим нахилився ближче.

У пам’яті телефону була лише одна фотографія.

Марта відкрила її.

На знімку стояли її батько та Андрій Дорошенко.

Вони усміхалися.

Позаду них виднівся цей самий маяк.

Максим уважно придивився.

— Збільш…

Марта провела пальцями по екрану.

На задньому плані, біля входу до маяка, стояла ще одна людина.

Обличчя було нечітким.

Але коли зображення стало більшим, Сергій різко відступив назад.

— Ні…

— Що сталося? — запитала Олена.

— Це…

Він не міг договорити.

Левченко забрав телефон.

Його очі широко розплющилися.

— Не може бути…

— Хто там? — майже крикнула Марта.

Левченко повільно повернув екран до всіх.

На фотографії стояв чоловік у темному пальті.

Молодший на кілька років.

Але його було легко впізнати.

Віктор.

Поруч із ним стояла ще одна людина.

Обличчя залишалося в тіні.

Лише маленька срібна шпилька у формі сокола блищала на комірі піджака.

Олена різко зблідла.

— Я знаю цей значок…

— Чий він? — запитав Максим.

Вона ковтнула.

— Його носили лише люди з найближчого оточення Архітектора.

У цей момент пролунав різкий вибух.

Вежу сильно струснуло.

Зі стелі посипався пил.

Марта скрикнула.

Знизу почувся вже зовсім інший голос.

Грубий.

Незнайомий.

— Вікторе, відійди від дверей!

Запанувала коротка тиша.

А потім Віктор уперше заговорив із тривогою в голосі:

— Якщо хочете вижити… піднімайтеся на дах. Швидко! Він уже тут.