Глава 21. Архітектор

Над озером запанувала тиша.

Лише вітер гойдав верхівки старих сосен, а вода тихо билася об дерев’яний пірс.

Марта міцно тримала лист.

Їй здавалося, що кожне нове слово батька лише породжує ще більше запитань.

— Якщо Архітектор існує, — тихо сказала вона, — чому тато ніколи не назвав його справжнього імені?

Олена повільно сіла на лавку.

— Бо навіть ми його не знали.

— Як це можливо?

— Ми працювали в одній компанії, але всі накази приходили через посередників. Ніхто ніколи не зустрічався з ним особисто.

Максим нахмурився.

— Навіть мій батько?

— Андрій був найближче до нього. Але він теж бачив лише людей, які виконували його накази.

Левченко забрав лист і ще раз уважно перечитав останні рядки.

— Тут щось є…

— Що саме? — запитала Марта.

— Подивіться.

Він підніс аркуш ближче до світла ліхтарика.

Унизу, майже непомітно, олівцем був написаний рядок.

«Шукайте там, де народжується світанок.»

— Це підказка? — прошепотіла Марта.

Сергій задумався.

— Твій батько ніколи нічого не писав просто так.

Максим подивився на озеро.

— Може, це місце?

Марта похитала головою.

— Ні.

Вона заплющила очі.

Перед нею постала картина з дитинства.

Вони з татом сиділи на березі саме цього озера.

Він показував пальцем удалину.

“Бачиш той старий маяк? Саме звідти завжди починається світанок.”

Марта різко відкрила очі.

— Маяк!

Усі здивовано подивилися на неї.

— За озером є покинутий маяк. Ми часто туди ходили.

Сергій одразу підвівся.

— Якщо це правда, треба їхати зараз.

— Уже темно, — заперечив Максим.

— Саме тому.

Левченко мовчки кивнув.

— Якщо чекатимемо до ранку, нас можуть випередити.

До маяка вони дісталися майже за сорок хвилин.

Колись це була невелика туристична пам’ятка.

Тепер навколо росли високі бур’яни, а цегляні стіни вкрилися тріщинами.

Висока вежа темною тінню здіймалася над лісом.

— Моторошне місце, — тихо промовив Максим.

— У дитинстві воно не здавалося таким, — відповіла Марта.

Вони обережно зайшли всередину.

Старі дерев’яні сходи скрипіли під ногами.

Повітря пахло сирістю.

Коли вони піднялися на другий поверх, Марта раптом зупинилася.

На запиленій підлозі чітко виднілися свіжі сліди взуття.

— Ми не перші.

Левченко присвітив ліхтариком.

— Їм не більше кількох годин.

Сергій повільно дістав із кишені складаний ніж.

— Будьте уважні.

На останньому поверсі маяка стояв старий металевий стіл.

На ньому лежав невеликий дерев’яний ящик.

Марта затамувала подих.

— Це він…

Вона швидко підійшла.

Кришка була відчинена.

Ящик…

Порожній.

Лише на дні лежав маленький білий конверт.

Максим підняв його.

Всередині був один аркуш.

На ньому чорним маркером було написано:

«Ви запізнилися.»

Марта відчула, як усередині все похололо.

— Ні…

Раптом ізнизу пролунав звук зачинених дверей.

Гучний металевий удар рознісся всією вежею.

Усі одночасно повернулися до сходів.

Левченко кинувся вниз, але вже за секунду різко зупинився.

— Не спускайтеся!

— Чому?

Він повільно підняв голову.

— Нас замкнули всередині.

У цей момент десь унизу почувся знайомий спокійний голос.

— Добрий вечір.

Марта здригнулася.

Вона вже чула цей голос.

Віктор.

— Я знав, що ви прийдете сюди. Тепер настав час поговорити… без посередників.