Глава 20. Озеро спогадів

Двері старої будівлі грюкнули об стіну.

— Рухайтеся! — різко сказав Левченко. — Якщо це справді маячок, у нас є кілька хвилин.

Ніхто не сперечався.

Максим міцно тримав Марту за руку, поки вони вибігали через задній двір. Дощ майже закінчився, але мокрий асфальт ковзав під ногами.

Сергій ішов попереду, уважно оглядаючи кожен провулок.

— Сюди!

Вони звернули між двома старими складами й опинилися на вузькій вулиці, де на них уже чекала непримітна сіра машина.

— Звідки вона? — запитала Марта.

Олена дістала ключі.

— Я завжди готую запасний план.

Усі швидко сіли всередину.

Щойно двигун завівся, позаду почувся вереск шин.

До будівлі під’їхали два чорні позашляховики.

— Ми встигли, — тихо сказав Максим.

Олена нічого не відповіла.

Вона лише сильніше натиснула на педаль газу.

Майже годину вони їхали мовчки.

Місто залишилося позаду.

За вікнами з’явилися поля, ліси та знайомі Марті краєвиди.

Вона здивовано подивилася на Олену.

— Ми їдемо…

— До озера, — закінчила та.

— Ви знали?

Олена сумно усміхнулася.

— Саме там твій батько сказав, що колись заховає те, що не можна втратити.

Марта відчула, як серце забилося швидше.

Вона не була тут дев’ять років.

Після смерті батька мама не змогла повернутися в це місце.

І Марта теж.

Сутеніло.

Озеро зустріло їх майже повною тишею.

Вода була гладенькою, лише легкий вітер здіймав невеликі хвилі.

Стара дерев’яна альтанка все ще стояла на березі.

Фарба давно облупилася, але Марта впізнала її одразу.

Вона повільно підійшла ближче.

Перед очима одна за одною виникали картини дитинства.

— Тату, а бажання точно здійснюються?

— Якщо вони справжні — обов’язково.

Вона мимоволі усміхнулася.

Максим мовчки спостерігав за нею.

— Це місце багато для тебе означає?

— Тут я була щаслива.

Вона не стримала сліз.

— Тут ще був живий тато.

Максим нічого не сказав.

Лише тихо обійняв її.

Спочатку Марта хотіла відсторонитися.

Але замість цього просто заплющила очі.

Уперше після смерті батька вона дозволила собі відчути, що більше не сама.

— Нам треба знайти схованку, — нагадав Левченко.

Марта витерла сльози.

Вона уважно оглянула альтанку.

Старий стіл.

Лавки.

Дерев’яна підлога.

Раптом вона пригадала.

— Тато завжди сварився, коли я ставала ось сюди…

Вона підійшла до крайньої дошки.

Опустилася навколішки.

Кінчиками пальців провела по дереву.

Невелика щілина.

— Максим… допоможи.

Він присів поруч.

Разом вони підчепили дошку.

Вона піддалася не одразу.

Під нею лежала невелика металева коробка.

Усі завмерли.

Марта повільно відкрила її.

Усередині лежали:

• маленький фотоальбом;
• USB-накопичувач;
• старий кнопковий телефон;
• і чорний конверт.

На ньому було написано лише два слова:

«Якщо знайшла…»

Марта обережно відкрила лист.

Почерк був знайомим.

“Доню, якщо ти читаєш це, значить, ти виявилася сильнішою, ніж я міг уявити. Але зараз найголовніше — не документи. Не флешка. Не записи.”

Вона перевернула сторінку.

“Найголовніше — знайти людину, яку ми називали Архітектором.”

— Архітектор? — тихо повторив Максим.

Левченко різко підняв голову.

— Я думав, це лише легенда…

Олена зблідла.

— Ні…

— Що таке? — запитала Марта.

Олена дивилася на лист так, ніби побачила привида.

— Архітектор…

Вона ковтнула.

— Це не прізвисько.

— А що?

— Це кодове ім’я людини, яка створила всю схему “Прометея”.

Марта повільно закрила лист.

— Ми повинні знайти його.

— Проблема в тому… — тихо відповіла Олена.

— Яка?

Жінка подивилася їй просто в очі.

— Архітектор знає, що ти жива.

І, швидше за все… він уже знає, де ми зараз.