Глава 19. Ім’я, якого всі боялися

У старій будівлі було холодно.

Стіни вкривала потріскана штукатурка, а крізь розбиті вікна всередину пробивався вітер. Надворі дощ не вщухав, заглушаючи всі інші звуки.

Марта сиділа на старому дерев’яному стільці, намагаючись заспокоїти дихання. Її руки досі тремтіли після пострілів.

Максим мовчки подав їй свою куртку.

— Ти змерзла.

— А ти?

— Я переживу.

Вона хотіла відмовитися, але зрештою лише тихо прошепотіла:

— Дякую.

Їхні погляди зустрілися лише на мить.

Уперше за весь час Марта не відвела очей.

Олена зачинила двері на старий засув і повернулася до всіх.

— У нас мало часу.

Левченко поклав теку на стіл.

— Ти сказала, що людина, яка стоїть за всім цим, досі при владі.

— Так.

— Хто це?

Олена кілька секунд мовчала.

Здавалося, навіть тепер їй було страшно вимовити це ім’я.

— Дев’ять років тому ми працювали над проєктом «Прометей». Офіційно це була програма розвитку інфраструктури. Насправді ж через неї відмивалися мільйони.

Марта уважно слухала.

— Тато це виявив?

— Не лише він. Ми всі.

Олена показала на Сергія.

— Сергій відповідав за внутрішні перевірки.

Потім перевела погляд на Левченка.

— Він допомагав збирати докази.

Погляд зупинився на Максимові.

— А твій батько…

Вона важко видихнула.

— Він був єдиним, хто мав доступ до керівництва компанії.

Максим опустив голову.

— Значить… він працював із ними?

— Спочатку — так.

— А потім?

— Потім зрозумів, що відбувається насправді.

У кімнаті запанувала тиша.

Марта згадала відеозапис.

Тепер вона починала розуміти, чому її батько обійняв Андрія Дорошенка перед прощанням.

Вони не були ворогами.

Вони були союзниками.

— Але хто всім керував? — тихо запитала Марта.

Олена підійшла до вікна.

— Людина, яку майже ніхто не бачив особисто.

— Віктор?

— Ні.

— Тоді хто?

Жінка повернулася.

Її голос став майже пошепки.

— Для всіх нас він був лише “Голова”.

— Це прізвисько?

— Так.

— Ви знаєте його справжнє ім’я?

Олена повільно кивнула.

— Знаю.

— То скажіть.

Вона вже відкрила рот…

Та раптом із кишені її пальта пролунав дзвінок телефону.

Усі здригнулися.

Олена здивовано подивилася на екран.

— Це неможливо…

— Хто телефонує? — насторожився Сергій.

Вона мовчки повернула телефон до них.

На дисплеї світився напис:

«Андрій Дорошенко»

Максим різко підвівся.

— Це номер мого батька.

— Але ж він не міг знати, що ти тут, — прошепотіла Марта.

Олена повільно прийняла виклик і ввімкнула гучний зв’язок.

Кілька секунд було чути лише шум.

Потім пролунав знайомий чоловічий голос.

— Якщо ви це слухаєте… значить, усе пішло не за планом.

Максим широко розплющив очі.

— Це не дзвінок…

Левченко уважно прислухався.

— Це запис.

Голос продовжив:

— Олено, якщо ти жива, значить, ти виконала свою частину. Якщо поруч із тобою мій син… пробач мені.

Максим відчув, як у грудях щось боляче стиснулося.

— Тату…

— Я приховував правду не тому, що був винним. Я мовчав, бо хотів урятувати наших дітей.

Марта затамувала подих.

Запис тривав.

— Якщо Марта зараз поруч… скажи їй одну річ. Її батько був моїм найкращим другом. І я не зміг його врятувати.

Очі Марти наповнилися слізьми.

Максим мовчки дивився в підлогу.

Вперше за багато років він почув голос батька, який не командував і не наказував.

У ньому були лише втома… і біль.

Та раптом запис урвався.

Екран телефону згас.

Олена насупилася.

— Ні… тут має бути продовження.

Вона натиснула кнопку ще раз.

Телефон не вмикався.

— Акумулятор? — запитав Сергій.

— Ні.

Олена повільно перевернула пристрій.

На задній кришці блимав маленький червоний індикатор.

Левченко різко підвівся.

— Усі негайно виходьте!

— Чому?!

Він схопив Марту за руку.

— Це не телефон…

— Це маячок. Нас щойно знайшли.