Глава 18. Жінка, яка мала бути мертвою

Автомобіль завмер посеред мокрої дороги.

Дощ стікав по лобовому склу, розмиваючи силует жінки, яка стояла попереду. Вона не поспішала. Лише дивилася на машину так, ніби знала, хто сидить усередині.

Марта перевела погляд на Сергія.

Він зблід настільки, що, здавалося, ось-ось знепритомніє.

— Ти сказав… вона загинула?

Сергій повільно кивнув.

— Так нам сказали дев’ять років тому.

— Хто вона?

— Олена Мироненко. Фінансовий аудитор компанії «Прометей». Вона працювала разом із твоїм батьком і Андрієм Дорошенком.

Левченко насупився.

— Її справді оголосили загиблою після пожежі в архівному корпусі.

— Але, як бачиш… вона жива.

Максим уважно вдивлявся у жінку.

— Вона не схожа на людину, яка хоче нам зашкодити.

— Не поспішай із висновками, — тихо відповів Левченко.

Олена зробила кілька кроків до автомобіля й легенько постукала у водійське скло.

— Відчиніть, — спокійно сказала вона. — Якщо б я хотіла вас зупинити, ви б уже не змогли поїхати.

Левченко кілька секунд вагався.

Потім натиснув кнопку.

Скло опустилося лише на кілька сантиметрів.

— Де гарантія, що вам можна довіряти?

Олена сумно усміхнулася.

— Немає жодної.

Вона подивилася просто на Марту.

— Але я дала слово твоєму батькові, що одного дня розповім тобі правду.

Усередині автомобіля запанувала тиша.

— Ви знали мого тата? — тихо запитала Марта.

— Дуже добре.

— Тоді скажіть… хто його вбив?

Олена опустила очі.

— Якби все було так просто…

Вона витягнула з кишені невеликий конверт.

— Це він попросив передати тобі, якщо зі мною щось станеться.

— Ще один лист? — здивувався Максим.

— Ні.

Олена простягнула конверт Марті.

— Це фотографія.

Марта відкрила його.

Усередині лежав старий знімок.

На ньому були четверо людей.

Її батько.

Андрій Дорошенко.

Сергій.

І Олена.

Вони сиділи за столиком біля озера, сміялися й тримали в руках паперові стаканчики з кавою.

На звороті було написано лише одну фразу:

«Друзі назавжди.»

— Ви всі були друзями… — прошепотіла Марта.

— Більше ніж друзями, — відповіла Олена. — Ми були людьми, які вірили, що можуть змінити систему.

Максим похитав головою.

— Але чому тоді всі приховували це від нас?

Олена важко зітхнула.

— Бо після смерті твого батька, Марто, нас змусили мовчати.

— Хто?

Жінка вже відкрила рот, щоб відповісти.

Та раптом її погляд різко змінився.

Вона подивилася кудись за спину Марти.

— Негайно пригніться!

Усе сталося миттєво.

Пролунав різкий тріск.

Заднє скло автомобіля розлетілося на дрібні уламки.

Марта інстинктивно закрила голову руками.

Максим схопив її за плечі й різко потягнув униз.

Ще один постріл.

Куля влучила в дорожній знак за кілька метрів від машини.

— Снайпер! — вигукнув Левченко.

Олена миттєво відчинила дверцята.

— За мною! Швидко!

Не роздумуючи, усі вибігли з автомобіля.

Під прикриттям припаркованих машин вони кинулися до старої двоповерхової будівлі.

Сергій зачинив за ними важкі металеві двері.

У приміщенні було темно й сиро.

Марта важко дихала.

— Що тепер?

Олена підійшла до вікна й обережно визирнула назовні.

— Тепер вони знають, що ми знову разом.

Максим стиснув кулаки.

— Чому вони так бояться правди?

Олена повільно повернулася до них.

В її очах з’явився сум.

— Бо людина, яка віддала наказ позбутися твого батька, Марто… досі займає дуже високу посаду.

У кімнаті стало так тихо, що було чути лише дощ, який барабанив по старому даху.

— І найстрашніше, — тихо додала Олена, — ця людина вже знає, що ви наблизилися до істини.