Глава 17. Другий бік правди

У кабінеті запанувала тиша.

Стук у двері повторився.

Цього разу голос із коридору звучав спокійніше.

— Ми знаємо, що ви всередині. Не ускладнюйте ситуацію.

Максим інстинктивно закрив собою Марту.

— Чорний вихід є? — тихо запитав він.

Левченко кивнув.

— Є. Але якщо вони перекрили будівлю, далеко ми не втечемо.

Сергій швидко підійшов до книжкової шафи й відсунув кілька товстих папок.

За ними ховався маленький металевий сейф.

Він відкрив його ключем.

Усередині лежали старий кнопковий телефон, кілька флешок і пожовкла фотографія.

— Якщо нас знайдуть, забирайте тільки це, — сказав він, простягаючи Марті телефон.

— Що в ньому?

— Номер людини, якій довіряв твій батько.

— Хто це?

— Він сам усе пояснить… якщо ще живий.

У двері різко вдарили.

Дерево затріщало.

— У вас хвилина! — пролунав той самий голос.

Павло, який досі мовчав, повільно підвівся.

— Я їх затримаю.

— Ні, — різко відповіла Марта.

— Послухай мене.

Він підійшов ближче.

— Багато років тому я боягузливо мовчав. Через це загинули хороші люди. Сьогодні я не повторю ту саму помилку.

Він ледь усміхнувся.

— Передай своєму батькові… хоча ні…

Він замовк, ніби сам зрозумів, що сказав.

— Передай собі, що він дуже тобою пишався.

У Марти защеміло в грудях.

Ще один сильний удар.

Замок почав вириватися з дверей.

— Ходімо! — крикнув Левченко.

Вони вибігли в невеликий коридор.

Позаду залишився Павло.

За кілька секунд пролунав гуркіт вибитих дверей.

Потім крики.

І звук боротьби.

Марта мимоволі озирнулася.

— Ми повинні допомогти йому!

Максим міцно взяв її за руку.

— Якщо повернемося, усе було даремно.

Вона відчула, як на очі навертаються сльози, але все ж побігла далі.

Чорний вихід вів у вузький провулок.

Надворі починався дощ.

Вулиця була майже порожньою.

Левченко швидко дістав ключі від автомобіля.

— Сідайте!

Двигун завівся не з першого разу.

— Ну ж бо… — прошепотів він.

У цей момент із дверей будівлі вибігли троє чоловіків.

— Вони тут!

Максим різко відчинив задні дверцята.

— Марто, швидко!

Вона сіла в машину.

Сергій стрибнув поруч.

Автомобіль різко рушив із місця.

Один із переслідувачів кинувся до чорного позашляховика.

За кілька секунд той уже мчав слідом.

— Вони нас наздоганяють! — вигукнув Сергій, дивлячись у дзеркало.

Левченко міцніше стиснув кермо.

— Тримайтеся.

Машина різко звернула на вузьку вулицю.

Позашляховик не відставав.

Дощ ставав дедалі сильнішим.

Дорога блищала від води.

— Ліворуч! — крикнув Максим, помітивши коротший шлях.

Левченко різко повернув.

Колеса ковзнули по мокрому асфальту.

Автомобіль занесло.

На мить усім здалося, що вони вріжуться в бетонний паркан.

Та Левченко встиг вирівняти машину.

— Ще трохи… — прошепотів він.

Позаду пролунав різкий скрегіт.

Чорний позашляховик не впорався з поворотом і врізався в дорожнє огородження.

Максим видихнув.

— Відірвалися…

— Ні, — тихо відповів Сергій.

Він показав уперед.

Біля узбіччя стояла ще одна чорна машина.

Її фари повільно спалахнули.

Двигун заревів.

Автомобіль перегородив їм дорогу.

Левченко різко натиснув на гальма.

Усі інстинктивно подалися вперед.

Із машини вийшла жінка років сорока.

Елегантне темне пальто, зібране волосся, спокійний погляд.

Вона не мала зброї.

Лише підняла руку, показуючи, щоб вони не виходили.

Сергій побачив її першим.

Його обличчя зблідло.

— Ні… цього не може бути…

— Ви її знаєте? — запитав Максим.

Сергій мовчав кілька секунд.

А потім ледве чутно вимовив:

— Це… Олена.

Марта нахилилася вперед.

— Хто така Олена?

Сергій заплющив очі.

— Жінка, яку ми всі вважали загиблою.

І… колишня напарниця твого батька.