Глава 16. Межа довіри

Марта не пам’ятала, як вони залишили покинутий завод.

У голові лунав лише голос Віктора.

«Запитай у батька Максима…»

Ці слова не давали їй спокою.

Вони їхали в машині Левченка. За вікном миготіли вечірні вулиці, але ніхто не промовляв ні слова.

Максим сидів поруч.

Кілька разів він хотів щось сказати, але щоразу зупинявся.

Нарешті Марта порушила тишу.

— Це правда?

Він повернувся до неї.

— Про що саме?

— Твій батько був останнім, хто бачив мого тата.

Максим опустив очі.

— Я… не знаю.

— Ти не знаєш чи не хочеш знати?

— Марто…

— Просто відповідай.

Він важко видихнув.

— Коли мені було дванадцять, тато кілька місяців майже не жив удома. Постійно кудись їздив, із кимось зустрічався. Потім усе раптово закінчилося. Я ніколи не питав чому.

— І тепер?

— Тепер розумію, що це могло бути пов’язано з твоїм батьком.

Марта відвернулася до вікна.

У грудях стискалося щось важке.

Вона хотіла вірити Максиму.

Але кожна нова правда лише ускладнювала ситуацію.

Левченко зупинив машину біля свого офісу.

— Заходьте. Тут безпечніше.

Офіс був невеликий, заставлений папками та старими шафами.

На стінах висіли карти міста, фотографії та вирізки з газет.

Сергій одразу зачинив жалюзі.

— Якщо вони знайшли тунель, то знайдуть і нас.

— Не перебільшуй, — відповів Левченко.

— Я знаю цих людей. Вони не залишають свідків.

Павло мовчки сів на стілець.

Він виглядав виснаженим.

— Нам треба переглянути флешку, — тихо сказав він.

Левченко дістав старий ноутбук.

— Сподіваюся, вона не пошкоджена.

Максим вставив флешку.

На екрані з’явилася лише одна папка.

PROMETEY

Марта затамувала подих.

Саме ця назва була на фотографії, знайденій у фотоальбомі.

Максим відкрив папку.

Усередині лежали десятки документів.

Фінансові звіти.

Контракти.

Скановані листи.

І один відеофайл.

“Зустріч_25_04.mp4”

— Відкривай, — прошепотіла Марта.

Максим натиснув кнопку.

Екран на мить став чорним.

Потім з’явилося нечітке зображення.

Кімната для переговорів.

За столом сиділи двоє чоловіків.

Марта відразу впізнала батька.

Навпроти нього сидів Андрій Дорошенко.

Батько Максима.

Запис був без звуку.

Чоловіки про щось гаряче сперечалися.

Тато Марти поклав на стіл товсту папку.

Андрій різко похитав головою.

Потім підвівся.

На кілька секунд відео зависло.

Коли зображення знову з’явилося, Марта побачила те, від чого її серце мало не зупинилося.

Батько Максима обійняв її тата.

Не як ворога.

Як близького друга.

— Що… це означає? — розгублено прошепотіла вона.

— Вони не сварилися, — тихо сказав Сергій.

— Вони прощалися.

У кімнаті запанувала тиша.

Максим повільно сів на стілець.

Усе, у що він вірив останні дні, почало руйнуватися.

Якщо їхні батьки не були ворогами…

То хто намагався зробити все, щоб їхні діти саме так думали?

Раптом ноутбук сам вимкнувся.

Екран згас.

Одночасно в офісі зникло світло.

За вікном почулися звуки автомобільних дверцят.

Сергій миттєво підійшов до вікна й обережно відсунув край жалюзі.

Його обличчя зблідло.

— Вони знайшли нас.

— Скільки їх? — запитав Левченко.

— Щонайменше п’ятеро.

У цей момент у двері офісу хтось спокійно постукав.

Раз.

Другий.

А потім знайомий голос промовив:

— Відчиняйте. Нам лише потрібна флешка. Ніхто не постраждає… якщо ви не змусите нас діяти інакше.