Глава 15. Перший постріл

— Віддайте ключ… і, можливо, ви всі підете звідси живими.

Голос лунав холодно й упевнено.

Марта відчула, як пальці мимоволі стиснули маленький металевий ключ. Він здавався зовсім легким, але тепер важив більше, ніж будь-що інше.

Максим зробив крок уперед, закриваючи її собою.

— Вона нічого не віддасть.

Із темряви повільно вийшли троє чоловіків. Усі були в темному одязі, обличчя двох приховували кепки, а третій тримав у руці пістолет із глушником.

Левченко тихо прошепотів:

— Не робіть різких рухів.

Сергій непомітно відступив ближче до стіни.

— Вам потрібен лише ключ? — спокійно запитав він.

Чоловік із пістолетом усміхнувся.

— Ключ… флешка… і всі документи, які ви знайшли.

— А якщо ні?

— Тоді звідси ніхто не вийде.

Запала тиша.

Марта відчувала, як серце б’ється так голосно, що його, здавалося, чують усі навколо.

Вона краєм ока помітила вузький прохід праворуч.

Можливо, це був ще один вихід.

Але відстань до нього була занадто великою.

— Рахую до трьох, — сказав незнайомець. — Один…

Максим непомітно повернув голову до Марти.

— Коли скажу “біжи”, не озирайся.

— Ні…

— Пообіцяй.

Вона ледь помітно похитала головою.

— Я не залишу тебе.

Його очі на мить зустрілися з її.

— Тоді будемо вибиратися разом.

— Два…

Усе сталося за одну мить.

Сергій раптом штовхнув стару металеву бочку, що стояла біля стіни.

Вона з гуркотом покотилася просто під ноги нападникам.

Одночасно Левченко вихопив із кишені потужний ліхтарик і направив яскравий промінь їм в очі.

— Зараз! — крикнув він.

Максим схопив Марту за руку.

Вони кинулися до вузького проходу.

Позаду почувся приглушений постріл.

Куля влучила в бетонну стіну зовсім поруч.

Шматочки штукатурки обсипалися просто на волосся Марти.

Вона мимоволі скрикнула.

— Не зупиняйся! — вигукнув Максим.

Вони бігли вузьким тунелем, майже нічого не бачачи.

Позаду лунали кроки.

Їх переслідували.

— Ліворуч! — крикнув Сергій.

Коридор різко повернув.

Максим ледь встиг схопити Марту за плече, щоб вона не врізалася в стіну.

Попереду заблищало денне світло.

— Вихід!

Надія спалахнула лише на секунду.

Коли вони вибігли назовні, перед ними вже стояв чорний позашляховик.

Дверцята відчинилися.

З машини вийшов високий чоловік у дорогому темному пальті.

Він не тримав зброї.

Лише уважно дивився на них.

— Нарешті ми зустрілися, Марто.

Дівчина насупилася.

— Ви хто?

Чоловік усміхнувся.

— Моє ім’я Віктор.

Те саме ім’я, яке кілька хвилин тому назвав Павло.

Сергій різко зблід.

— Не слухайте його! — крикнув він.

Віктор навіть не повернув голови.

— Твій батько, Марто, зробив багато помилок. Але найбільшою було те, що він не розповів тобі всієї правди.

— Якої правди?

— Запитай у батька Максима.

Максим завмер.

— Що ви маєте на увазі?

Віктор ледь усміхнувся.

— Андрій Дорошенко був останньою людиною, яка бачила Олександра Коваля живим.

Після цих слів він спокійно сів у позашляховик.

Двигун заревів.

За кілька секунд автомобіль зник за поворотом, залишивши після себе лише запах гуми та хмару пилу.

Марта повільно повернулася до Максима.

Вона дивилася на нього мовчки.

У її очах більше не було страху.

Лише болісний сумнів.

— Максим… — тихо сказала вона. — Скажи чесно… ти справді нічого не знав?

Він мовчав.

І саме це мовчання налякало її більше, ніж будь-які слова.