Глава 14. Годинник

Марта не могла поворухнутися.

Світло маленького ліхтарика тремтіло в руці Сергія, вихоплюючи з темряви срібний годинник. Саме такий лежав у коробці з речами її батька. Вона пам’ятала кожну подряпину на металевому браслеті, адже ще дитиною часто просила дозволити його приміряти.

— Це… неможливо… — ледь чутно прошепотіла вона.

Максим перевів погляд із годинника на дівчину.

— Ти впевнена?

Марта повільно кивнула.

— Я пам’ятаю його. Тато ніколи не знімав цей годинник.

Сергій опустився навколішки біля нерухомої людини.

— Допоможіть мені.

Максим швидко підійшов. Разом вони обережно перевернули чоловіка на спину.

Усі завмерли.

Це був не її батько.

Чоловік мав сиве волосся й глибокий шрам над правою бровою. Одяг був брудний, а на скроні виднівся свіжий синець.

— Він живий, — сказав Максим, перевіривши пульс.

Сергій полегшено видихнув.

— Добре…

— Ви його знаєте? — насторожено запитав Левченко.

Сергій відповів не одразу.

— Так.

— Хто він?

— Колись він працював охоронцем у компанії. Його звати Павло.

Чоловік тихо застогнав.

Його повіки здригнулися.

— Де… я? — хрипким голосом запитав він.

— У безпеці, — відповів Сергій.

Павло різко сів, ніби згадавши щось важливе.

— Ні! Ви повинні негайно йти!

— Чому?

Він схопив Сергія за рукав.

— Вони вже знають про тунель.

Усі мовчки переглянулися.

— Хто “вони”? — спитав Максим.

Павло нервово озирнувся.

— Люди Віктора.

Це ім’я нічого не сказало Марті.

Але Сергій і Левченко помітно напружилися.

— Він повернувся… — тихо промовив детектив.

— Хто такий Віктор? — не витримала Марта.

Сергій глибоко вдихнув.

— Людина, яка багато років тому керувала всім із тіні.

— Саме він наказав убити мого батька?

— Я не можу сказати цього напевно.

— Але підозрюєте?

— Так.

Павло несподівано витягнув із кишені маленький металевий ключ.

— Заберіть.

Він простягнув його Марті.

— Що це?

— Ключ від банківської комірки.

— Якої?

— Номер двадцять чотири.

Максим здивовано подивився на нього.

— Там документи?

Павло заперечно похитав головою.

— Там дещо набагато важливіше.

— Що саме?

Чоловік мовчав кілька секунд.

— Відеозапис.

Марта відчула, як серце забилося швидше.

— Який ще відеозапис?

— Остання зустріч твого батька… з Андрієм Дорошенком.

Максим завмер.

— Моїм батьком?..

Павло кивнув.

— Вони зустрілися за кілька годин до аварії.

У тунелі запала така тиша, що було чути, як зі стелі повільно падають краплі води.

Марта перевела погляд на Максима.

Він виглядав так, ніби земля пішла з-під ніг.

— Якщо це правда… — тихо сказав він, — тоді мій батько знає відповіді на всі наші запитання.

Раптом із дальнього кінця тунелю почувся глухий металевий звук.

Сергій різко вимкнув ліхтарик.

Усі завмерли.

За кілька секунд у темряві спалахнув ще один промінь світла.

Хтось повільно наближався до них.

— Вони вже тут… — ледве чутно прошепотів Павло.

Незнайомий голос пролунав зовсім поруч:

— Віддайте ключ… і, можливо, ви всі підете звідси живими.