Глава 13. Незнайомець у темряві

Марта завмерла.

Голос лунав спокійно, без жодної поспішності. Він ніби знав, що їм уже нікуди тікати.

Максим інстинктивно зробив крок уперед, закриваючи Марту собою.

— Хто ви? — голосно запитав він.

У відповідь пролунали повільні кроки.

Промінь ліхтарика, який Левченко різко ввімкнув, освітив постать чоловіка років шістдесяти. На ньому був темно-сірий плащ, а на скронях уже виднілася сивина.

Він примружився від яскравого світла.

— Не варто мене боятися.

— Поки що у нас немає причин вам довіряти, — холодно відповів Левченко.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Розумне рішення.

Він повільно дістав із кишені стару фотографію й поклав її на найближчий сейф.

— Подивіться.

Марта підійшла першою.

На фотографії вона одразу впізнала свого батька. Поруч із ним стояли ще троє чоловіків.

Одним із них був батько Максима.

І ще один…

— Це ж ви… — здивовано прошепотіла вона.

Чоловік кивнув.

— Так. Цю фотографію зробили за рік до того, як усе почалося.

— Хто ви? — повторив Максим.

— Мене звати Сергій Бондар.

— Ви працювали з ними?

— Ми були однією командою.

У підвалі знову запала тиша.

Левченко уважно дивився на Сергія.

— Я пам’ятаю вас.

Чоловік усміхнувся.

— А я думав, ви вже забули.

— Вас офіційно оголосили загиблим.

— Так було потрібно.

Марта розгублено переводила погляд з одного на іншого.

— Що це означає?

Сергій глибоко зітхнув.

— Це означає, що багато років я ховався.

— Від кого?

Він на мить замовк.

— Від людей, які вбили твого батька.

У Марти перехопило подих.

— Ви знаєте, хто це зробив?

— Знаю.

— Хто?

Сергій уже відкрив рота, щоб відповісти, але раптом у будівлі пролунав різкий звук сигналізації.

Левченко миттєво озирнувся.

— Нас знайшли.

У коридорі почувся гуркіт важких дверей.

Потім ще один.

І ще.

— Хтось іде сюди, — тихо сказав Максим.

Сергій різко підняв флешку із сейфа.

— Треба негайно йти.

— А лист? — запитала Марта.

— Забирай усе.

Вона швидко сховала лист і фотографію до рюкзака.

Кроки наближалися.

Тепер їх було кілька.

Левченко вимкнув ліхтарик.

Підвал знову занурився в темряву.

— За мною, — прошепотів Сергій.

Він підбіг до старої металевої шафи й сильно натиснув на неї плечем.

Шафа повільно відсунулася.

За нею відкрився вузький прохід.

— Швидше!

Максим пропустив Марту вперед.

Вона пролізла крізь отвір, не розуміючи, куди вони потраплять.

Позаду почувся гучний удар.

Основні двері архіву відчинилися.

Невідомі вже були всередині.

— Вони тут! — крикнув хтось.

Сергій різко зачинив потаємний хід.

У темному тунелі було чути лише важке дихання.

Марта міцно тримала Максима за руку.

Їй було страшно.

Але поруч із ним вона вперше за довгий час відчувала, що не залишилася сама.

Попереду Сергій освітив дорогу маленьким ліхтариком.

— До виходу залишилося метрів сто, — тихо сказав він.

Та раптом він різко зупинився.

— Ні…

— Що сталося? — пошепки запитав Максим.

Сергій повільно підняв ліхтар.

Посеред тунелю лежала людина.

Нерухомо.

Обличчя було приховане темрявою.

А поруч із нею на бетонній підлозі блищав знайомий срібний годинник.

Той самий годинник, який Марта знайшла серед речей свого батька…