Глава 12. Лист із минулого

Кілька секунд ніхто не рухався.

Промінь ліхтарика тремтів у руці Максима, освітлюючи невелику чорну флешку та старий пожовклий конверт. На ньому рівним почерком було написано лише кілька слів:

«Марті. Відкрий тільки тоді, коли більше нікому не зможеш довіряти.»

Марта відчула, як у горлі пересохло.

— Це… татовий почерк, — ледве вимовила вона.

Левченко мовчки кивнув.

— Я теж так думаю.

Максим обережно простягнув конверт.

— Це твоє.

Вона не поспішала брати його.

Їй здавалося, що варто лише розірвати папір — і життя вже ніколи не стане таким, як раніше.

Нарешті Марта повільно взяла конверт до рук.

Папір був шорсткий й пожовклий від часу.

На зворотному боці виднілася крапля воску, якою колись запечатали лист.

— Відкривай, — тихо сказав Максим.

— Він написав… тільки тоді, коли я більше нікому не зможу довіряти.

— А зараз?

Марта подивилася на нього.

— Я вже не знаю.

Вона провела пальцем по краю конверта й обережно розірвала його.

Усередині лежав один складений аркуш.

На першому рядку вона одразу впізнала татів почерк.

«Доню…»

Очі миттєво наповнилися слізьми.

Вона продовжила читати.

«Якщо цей лист опинився в твоїх руках, значить, сталося найгірше. Пробач, що не зміг тебе захистити. Я дуже хотів, щоб ти ніколи не дізналася про те, у що мене втягнули.»

Марта заплющила очі.

Їй захотілося ще раз почути його голос.

Хоч на хвилину.

«Запам’ятай одну річ. Не всі люди, яких ти вважатимеш ворогами, справді ними є. І не всі друзі заслуговують на довіру.»

Вона повільно ковтнула.

Наступний рядок змусив її завмерти.

«Якщо поряд із тобою буде син Андрія Дорошенка, не поспішай його звинувачувати. Він не відповідає за помилки свого батька.»

Максим різко підняв голову.

— Він… написав про мене?

— Про тебе… або про тебе знав ще до того, як усе сталося.

Марта дочитала лист до кінця.

«На флешці знаходяться копії документів. Але це лише частина правди. Головний доказ захований там, де ми з тобою колись загадували бажання, дивлячись на воду. Ти одразу зрозумієш, про яке місце я говорю.»

На цьому лист закінчувався.

Запала довга тиша.

— Вода… — тихо повторив Максим.

— Я знаю це місце.

— Справді?

Марта кивнула.

— Коли я була маленькою, ми щоліта їздили до старого озера неподалік нашого містечка. На березі стояла стара дерев’яна альтанка. Тато завжди казав загадувати бажання саме там.

Левченко задумливо потер підборіддя.

— Можливо, він залишив там схованку.

— А якщо ні?

— Тоді ми просто втратимо кілька годин. Але якщо він казав правду…

Раптом у підвалі почувся глухий звук.

Наче хтось зачинив металеві двері нагорі.

Усі троє завмерли.

Максим вимкнув ліхтарик.

Темрява миттєво поглинула приміщення.

За кілька секунд почувся ще один звук.

Повільні кроки.

Хтось спускався сходами.

Марта інстинктивно стиснула руку Максима.

Він відчув, як тремтять її пальці.

Левченко ледь чутно прошепотів:

— Ми тут не самі.

Кроки ставали дедалі ближчими.

У вузькому коридорі майнула тінь.

А потім незнайомий голос тихо промовив:

— Знаєте… я був упевнений, що рано чи пізно ви знайдете цей сейф.