Глава 11. Сейф №17

Після того як чорний автомобіль зник за рогом, ніхто з них не промовив ні слова.

Марта сиділа, міцно стискаючи чашку з уже холодною кавою. Її погляд був прикутий до вікна, хоча вулиця давно спорожніла.

— Ви впевнені, що це не випадковість? — нарешті запитала вона.

Левченко повільно закрив теку.

— За тридцять років роботи я навчився відрізняти випадковості від стеження. Повірте, той автомобіль з’явився тут не просто так.

Максим насупився.

— Якщо вони знають, що ми зустрілися, то чому просто не підійшли?

— Бо вони ще не знають, що саме мені вдалося вам розповісти.

Детектив говорив спокійно, але в його голосі відчувалася напруга.

Він дістав із внутрішньої кишені складений аркуш паперу.

— Це копія останнього повідомлення, яке ваш батько залишив мені.

Марта обережно взяла аркуш.

Текст був коротким.

«Якщо зі мною щось трапиться, шукайте сейф №17. Але будьте обережні. Вони здогадаються, що ви прийдете.»

Під повідомленням стояла лише дата.

За два дні до аварії.

— Ви знаєте, де цей сейф? — запитав Максим.

— Лише здогадуюся.

— То чому ми досі не перевірили?

Левченко зітхнув.

— Бо офіційно доступ до нього закрили багато років тому. Це архівне сховище колишньої компанії, у якій працювали ваші батьки.

Марта здивовано підняла очі.

— Компанія ще існує?

— Так. Але вже під іншою назвою.

Запала тиша.

Максим подивився на Марту.

— Якщо там справді є відповіді, ми повинні поїхати.

— Це небезпечно, — одразу заперечив детектив.

— А сидіти й чекати, поки хтось вирішить усе за нас, безпечно?

Левченко нічого не відповів.

Він бачив той самий погляд у батька Марти багато років тому.

Погляд людини, яка вже вирішила йти до кінця.

Наступного дня вони домовилися зустрітися після занять.

Марта весь день не могла зосередитися на лекціях.

Викладач щось пояснював біля дошки, але слова проходили повз неї.

Телефон тихо завібрував під партою.

Максим:

“О 18:00 біля старої адміністративної будівлі. Нікому не кажи.”

Вона швидко відповіла лише одним словом:

“Добре.”

Соня помітила її хвилювання.

— Знову щось сталося?

— Просто багато справ.

— Марто…

— Правда.

Соня уважно подивилася на подругу.

— Якщо тобі потрібна допомога, ти ж скажеш?

Марта всміхнулася.

— Обіцяю.

Та в душі вона вже знала, що порушить цю обіцянку.

О шостій вечора старий офісний квартал виглядав майже покинутим.

Колись тут працювали сотні людей.

Тепер лише вітер ганяв листя порожнім подвір’ям.

Максим уже чекав біля входу.

— Думав, ти не прийдеш.

— Я теж так думала.

За кілька хвилин підійшов Левченко.

Він тримав у руках стару зв’язку ключів.

— Сподіваюся, один із них підійде.

Вони зайшли всередину.

У будівлі пахло пилом і вогкістю.

Світло працювало лише в коридорі першого поверху.

— Архів унизу, — тихо сказав детектив.

Сходи скрипіли під кожним кроком.

Марта відчула, як по спині пробіг холод.

У кінці вузького коридору вони побачили металеві двері.

На них висіла стара табличка:

«Архівне сховище».

Левченко вставив ключ.

Перший не підійшов.

Другий теж.

Лише третій із тихим клацанням повернувся в замку.

Двері повільно відчинилися.

Усередині стояли десятки металевих сейфів.

На кожному був вибитий номер.

— Шукайте сімнадцятий, — прошепотів Левченко.

Максим швидко провів ліхтариком уздовж ряду.

— Десятий…

Одинадцятий…

П’ятнадцятий…

— Є!

Сейф №17 стояв у самому кутку.

Його дверцята вкрив товстий шар пилу.

Марта зробила крок уперед.

Серце калатало так сильно, що вона чула його у вухах.

Максим поклав руку на ручку сейфа.

— Готова?

Вона мовчки кивнула.

Він повільно натиснув.

Замок був незачинений.

Дверцята зі скрипом відчинилися.

Усередині лежала лише одна маленька чорна флешка.

І конверт із написом від руки:

«Марті. Відкрий тільки тоді, коли більше нікому не зможеш довіряти.»