Глава 10. Детектив

Марта мовчки дивилася на посвідчення в руках незнайомця.

«Ігор Левченко. Приватний детектив.»

Їй здавалося, що серце зараз вистрибне з грудей.

— Ви сказали… мій батько звернувся до вас? — ледве чутно перепитала вона.

Чоловік кивнув.

— Так. За тринадцять днів до своєї смерті.

Максим перевів погляд із Марти на детектива.

— Якщо це якийсь жарт…

— Я не жартую, — спокійно відповів Левченко. — І не став би жартувати з таких речей.

Він озирнувся навколо.

Студенти поспішали коридором, сміялися, навіть не підозрюючи, що за кілька метрів від них вирішується доля двох людей.

— Тут небезпечно говорити. Ходімо.

За двадцять хвилин вони сиділи в маленькій кав’ярні на тихій вулиці.

Левченко обрав столик біля самого вікна, звідки добре було видно вхід.

Марта помітила, що він постійно оглядається.

— Ви когось боїтеся? — запитала вона.

Детектив ледь усміхнувся.

— Після двадцяти років роботи я навчився бути обережним.

Офіціант приніс каву.

Ніхто до неї навіть не доторкнувся.

Левченко поклав на стіл товсту теку.

Її краї були потерті, а папери всередині виглядали так, ніби їх переглядали десятки разів.

— Це копії матеріалів, які вдалося зібрати до того, як справу закрили.

Марта затримала подих.

— Закрили?

— Так. Надто швидко.

Він відкрив теку.

Першою лежала газетна вирізка.

«Відомий фінансовий спеціаліст загинув у дорожньо-транспортній пригоді.»

Саме цей заголовок Марта бачила багато років тому.

Тільки тоді вона була надто маленькою, щоб зрозуміти, чому мама після цієї статті плакала всю ніч.

— Поліція вирішила, що ваш батько не впорався з керуванням, — продовжив Левченко. — Але деякі факти не збігалися.

— Які саме? — тихо запитав Максим.

Детектив дістав фотографію понівеченого автомобіля.

— Гальмівна система.

Він поклав поруч ще один документ.

— Незалежний експерт виявив, що її пошкодили ще до аварії.

Марта відчула, як пальці стали холодними.

— То це…

— Так. Є підстави вважати, що аварію могли навмисно спричинити. Але офіційного підтвердження цьому так і не знайшлося.

У кав’ярні запала тиша.

Чути було лише тиху музику та шум дощу за вікном.

Максим повільно перегорнув кілька сторінок.

Раптом він завмер.

Його обличчя зблідло.

— Ні…

— Що сталося? — схвильовано запитала Марта.

Він мовчки простягнув їй фотографію.

На знімку біля місця аварії стояли кілька чоловіків.

Поліцейські.

Медики.

І ще одна людина.

Навіть нечітке фото не залишало сумнівів.

Це був батько Максима.

Марта перевела погляд на нього.

— Ти… знав про це?

— Ні, — тихо відповів Максим. — Клянуся, я бачу це вперше.

Його голос тремтів.

Левченко уважно спостерігав за ними.

— Саме тому я хотів зустрітися з вами обома. Я не вірю, що ваш батько був організатором. Але переконаний, що він знає набагато більше, ніж говорить.

Максим різко підвівся.

— Мені потрібно з ним поговорити.

— Не зараз, — зупинив його детектив.

— Чому?

— Бо якщо він справді щось приховує, то після вашої розмови всі інші теж зрозуміють, що ми наблизилися до правди.

Максим повільно сів назад.

Уперше він виглядав розгубленим.

Марта дивилася у вікно.

Чорний автомобіль, який стояв навпроти кав’ярні, нікуди не поїхав.

— Вам не здається… — тихо сказала вона, — що ця машина стоїть тут уже давно?

Левченко непомітно глянув через плече.

Його обличчя миттєво стало серйозним.

— Не озирайтеся різко.

— Чому? — прошепотіла Марта.

— Бо нас уже кілька хвилин хтось фотографує.

Максим інстинктивно повернув голову.

У ту ж мить дверцята чорного автомобіля зачинилися.

Машина різко рушила з місця й зникла за рогом.

Левченко важко видихнув.

— Вони зрозуміли, що ми почали розслідування.

Марта відчула, як по спині пробіг холод.

Вона ще не знала, що відтепер небезпека загрожує не лише їй, а й кожному, хто намагатиметься допомогти.