Глава 9. Фотографія, що змінила все

Наступного ранку Марта майже не спала. Щойно вона заплющувала очі, перед нею знову з’являвся старий конверт, татовий щоденник і загадковий лист без підпису.

Вона сиділа за кухонним столом, повільно перегортаючи фотоальбом, який знайшла в коробці з речами батька.

Спочатку були звичайні сімейні фотографії: її перший день у школі, літній відпочинок біля озера, день народження мами. Марта мимоволі посміхнулася. Здавалося, тоді життя було простим і безтурботним.

Але раптом між сторінками випала ще одна світлина.

Вона нахилилася й підняла її.

На фотографії було п’ятеро чоловіків у ділових костюмах. Позаду них висіла табличка з логотипом великої будівельної компанії.

Посередині стояв її батько. Молодший, усміхнений, зовсім не схожий на того втомленого чоловіка, яким вона пам’ятала його останні роки.

Та увагу Марти привернула не його усмішка.

Ліворуч від нього стояв чоловік із суворим поглядом.

Вона затамувала подих.

— Ні… цього не може бути…

Це був батько Максима.

Вона швидко перевернула фотографію.

На звороті акуратним почерком було написано:

«Команда проєкту “Прометей”. Разом до кінця. 2016 рік.»

— «Прометей»?.. — тихо прошепотіла вона.

Вона ніколи не чула цієї назви.

Не роздумуючи, Марта сховала фото до рюкзака й поспішила до університету.

Максим уже чекав її біля входу.

— Привіт.

Вона мовчки простягнула йому фотографію.

Його усмішка миттєво зникла.

— Звідки вона в тебе?

— Знайшла серед татових речей.

Максим довго вдивлявся у світлину.

— Я… ніколи не бачив цього фото.

— Але це ж твій батько?

— Так.

Його голос звучав невпевнено.

— Він ніколи не розповідав, що працював із твоїм татом.

Марта уважно дивилася на Максима.

Вона бачила, що він не прикидається.

Для нього це теж стало відкриттям.

— Мені здається, вони приховували значно більше, ніж ми думали, — тихо сказала вона.

Максим кивнув.

— І я починаю боятися дізнатися правду.

Запала тиша.

Саме в цю мить до них наблизився незнайомий чоловік років п’ятдесяти.

Темне пальто, легка сивина на скронях і уважний погляд.

— Перепрошую… Марта Коваль?

— Так…

— Мене звати Ігор Левченко.

Він дістав із кишені посвідчення.

Приватний детектив.

— Ваш батько найняв мене за два тижні до своєї смерті.

Марта відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.

— Що?..

— Нам потрібно поговорити. Але не тут.

Вона інстинктивно подивилася на Максима.

Він мовчки став поруч.

— Куди б ви не йшли, вона не піде сама.

Детектив уважно подивився на нього.

— Це навіть краще.

Він ще не знав, що за ними вже кілька хвилин спостерігає чорний автомобіль, припаркований через дорогу…