Глава 7. Правда між рядків

Телефон продовжував дзвонити.

На екрані світилися два слова:

«Максим дзвонить…»

Марта дивилася на них так, ніби від відповіді залежало все її життя.

Палець завмер над зеленим значком.

Нарешті вона натиснула.

— Алло…

— Привіт, — голос Максима був незвично серйозним. — Ти в порядку?

— Чому питаєш?

— Не знаю… Просто відчуття. Ти сьогодні майже нічого не говорила.

Марта мовчала.

Перед нею лежав відкритий щоденник батька.

— Усе добре, — тихо сказала вона.

Вона збрехала.

Максим одразу це зрозумів.

— Якщо захочеш поговорити… Я поруч.

— Дякую.

Після короткої паузи він попрощався.

Марта ще довго тримала телефон у руках.

«Чому саме зараз мені починає здаватися, що я можу йому довіряти?» — подумала вона.

А потім знову відкрила щоденник.

«15 квітня.

Сьогодні я вкотре побачив документи, яких не мав бачити.

Вони приховують фінансові махінації. Якщо все відкриється, постраждають десятки людей.

Я повинен вирішити, що робити.»

Марта ковтнула клубок у горлі.

Її батько працював звичайним фінансовим аналітиком.

Вона завжди думала, що його життя було нудним і спокійним.

Але, схоже, він приховував від родини набагато більше.

Вона перегорнула сторінку.

«21 квітня.

Мене попередили.

Сказали, щоб я перестав ставити запитання.

Інакше пошкодую.»

Марта завмерла.

У пам’яті сплив той день.

Поліцейський, який стояв біля дверей.

Мамин крик.

І слова:

— Це був нещасний випадок…

Тоді вона повірила.

Тепер — уже ні.

Тим часом Максим повернувся додому.

Будинок був надто тихим.

Його батько сидів у кабінеті, переглядаючи якісь папери.

— Нам треба поговорити, — сказав Максим.

Чоловік навіть не підняв очей.

— Якщо це про ту дівчину — не хочу слухати.

— Саме про неї.

— Я сказав усе, що мав.

— Ні.

Максим зробив крок уперед.

— Ти поводишся так, ніби знаєш її.

Батько мовчав.

— Ти знаєш?

Тиша.

— Відповідай!

Чоловік повільно відклав документи.

— Є речі, яких тобі краще не знати.

— Це вже не тобі вирішувати.

— Максим…

— Ні!

Уперше за багато років він підвищив голос на батька.

— Якщо ти ще раз спробуєш вирішити все за мене — я сам знайду відповіді.

Він різко вийшов із кабінету.

За дверима його чекала мати.

На її очах блищали сльози.

— Не сваріться…

— Мамо… що він приховує?

Вона лише похитала головою.

— Якби я могла тобі сказати…

— Значить, ти теж знаєш?

Жінка заплющила очі.

Це мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

Наступного ранку Марта майже не спала.

На парах вона була неуважною.

— Марто? — тихо покликала Соня.

— Га?

— Ти сьогодні сама не своя.

— Просто не виспалася.

— Брешеш.

Марта усміхнулася куточком губ.

— Ти занадто уважна.

— А ти занадто погано приховуєш свої емоції.

Після занять Соня запропонувала випити кави.

Марта вже хотіла погодитися, коли побачила знайому постать біля університету.

Максим.

Він стояв, спираючись на мотоцикл.

Помітивши її, усміхнувся.

— Можемо поговорити?

Марта вагалася.

Соня нахилилася до неї й тихо прошепотіла:

— Якщо чесно… він дивиться на тебе так, ніби весь світ зараз перестав існувати.

Марта нічого не відповіла.

Повільно підійшла до Максима.

— Що сталося?

Він дістав із кишені невеликий конверт.

— Учора, коли був удома, випадково знайшов це.

— Що це?

— Не знаю.

— Тоді чому віддаєш мені?

Максим глибоко вдихнув.

— Бо на ньому написане прізвище… твого батька.

Марта відчула, як серце пропустило удар.

На старому пожовклому конверті чітко читалося:

«Особисто для Олександра Коваля».

І внизу — дата.

За три дні до його загибелі.