Глава 6. Старий щоденник

Ранок видався напрочуд тихим.

Марта стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку гарячого чаю. За ніч місто знову накрив дощ, і мокрий асфальт відбивав сіре небо.

Телефон тихо завібрував.

Соня:
“Не забудь! Сьогодні о другій зустрічаємося в бібліотеці. Максим уже написав, що прийде.”

Марта закотила очі.

— Звісно, він уже написав…

Вона швидко відповіла: “Буду.”

Бібліотека була майже порожньою.

Максим уже сидів за столом, переглядаючи якісь документи.

— Привіт.

— Не запізнилася, — усміхнувся він.

— Навіть не починай.

Він підсунув їй теку.

— Я зробив план проєкту.

Марта відкрила її й здивовано підняла брови.

— Це ти все написав?

— Не схожий на людину, яка вміє працювати?

— Якщо чесно…

— Знаю.

Вони обоє засміялися.

Це був перший раз, коли між ними не було напруги.

Кілька годин промайнули непомітно.

Соня пішла раніше, залишивши їх удвох.

— Треба зробити перерву, — сказав Максим.

— Згодна.

Вони вийшли надвір.

Неподалік продавали гарячі круасани.

— Я пригощаю, — сказав він.

— Не потрібно.

— Чому ти ніколи не дозволяєш про себе подбати?

Марта завмерла.

— Бо звикла покладатися тільки на себе.

Максим уважно подивився на неї.

— Це дуже сумно.

Вона не відповіла.

Увечері, повернувшись додому, Марта побачила повідомлення від мами.

“Доню, я відправила тобі коробку. Там залишилися деякі татові речі. Може, вони тобі знадобляться.”

Наступного дня кур’єр уже стояв біля дверей.

Коробка була старою й потертою.

Вона відкрила її дуже обережно.

Усередині лежали:

• татів годинник;
• потертий шкіряний гаманець;
• фотоальбом;
• старий блокнот у темно-коричневій обкладинці.

Марта взяла блокнот до рук.

На першій сторінці було написано:

“Особистий щоденник. Якщо ти це читаєш — значить, мене вже немає.”

Серце завмерло.

Вона повільно перегорнула сторінку.

Перші записи були звичайними.

Робота.

Домашні справи.

Плани на вихідні.

А потім…

“Я починаю підозрювати, що в компанії відбувається щось незаконне. Якщо зі мною щось трапиться — це не буде випадковістю…”

Марта різко піднялася.

— Ні…

Вона перечитала речення ще раз.

Руки почали тремтіти.

Це означало лише одне.

Батько знав, що перебуває в небезпеці.

І нікому про це не сказав.

У цей момент задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім’я:

Максим.

Марта дивилася на екран кілька секунд.

Прийняти виклик…

Чи ні?