Пролог

Пролог

Дощ почався зненацька.

Великі краплі розбивалися об лобове скло автобуса, залишаючи за собою розмиті доріжки. Марта сиділа біля вікна, міцно стискаючи в руках старий рюкзак. У ньому майже не було речей — кілька футболок, документи, ноутбук і фотографія, яку вона ніяк не могла змусити себе викинути.

На світлині усміхався її батько.

Вона провела пальцем по пожовклому краю фотографії й швидко сховала її назад. Минуло майже дев’ять місяців, але біль не став меншим. Люди казали, що час лікує. Брехня.

Автобус повільно в’їхав до міста.

Високі будинки здіймалися над дорогою, мов чужі велетні. Тут усе було незнайомим: шум, натовп, запах мокрого асфальту й кави з найближчих кав’ярень.

— Кінцева! — гукнув водій.

Марта глибоко вдихнула.

«Тут усе почнеться спочатку», — подумала вона.

Але нове життя ніколи не починається так легко.

Крихітна орендована кімната зустріла її холодними стінами й старими меблями. Господиня квартири залишила ключі під килимком і коротку записку:

«Сподіваюся, тобі тут буде спокійно.»

Спокій…

Саме цього Марта давно не відчувала.

Вона розклала речі, сіла на вузьке ліжко й довго дивилася у вікно. Унизу вирувало місто, ніби нікому не було діла до чужих трагедій.

Телефон завібрував.

«Мамо».

— Доїхала? — пролунало в слухавці.

— Так.

— Як кімната?

— Нормальна.

Запала тиша.

— Тато пишався б тобою, — тихо сказала мама.

Марта заплющила очі.

— Не треба…

— Пробач.

Вона завершила виклик.

Ще не була готова вимовляти слово «тато» в минулому часі.

Минув тиждень.

Вдень — університет. Увечері — робота в маленькій кав’ярні неподалік центру.

Їй подобалася ця проста рутина. Вона не залишала часу на спогади.

— Марто, третій столик! — покликав бариста.

— Уже йду.

У дверях задзвенів дзвіночок.

До кав’ярні зайшов високий хлопець у чорній худі. Він струсив із волосся краплі дощу й усміхнувся так, ніби цей день був найкращим у його житті.

— Подвійний американо без цукру, будь ласка.

Марта мовчки записала замовлення.

— У вас завжди такий похмурий вигляд? — жартома запитав він.

Вона підняла очі.

— А у вас завжди така дивна звичка коментувати чужий настрій?

Хлопець усміхнувся ще ширше.

— Максим.

— Мені байдуже.

На мить він розгубився.

— Це ім’я чи відповідь?

— Відповідь.

Вона поставила чашку на стійку.

— Ваше замовлення.

Максим узяв каву й похитав головою.

— Знаєте… ще побачимось.

— Сподіваюся, ні.

Він засміявся й вийшов під дощ.

Марта навіть не здогадувалася, що саме ця випадкова зустріч змінить її життя.

І що через кілька місяців вона стоятиме навпроти нього, стискаючи в руках документи, які доведуть: родина Максима приховувала правду про день, коли загинув її батько.

А тоді їй доведеться відповісти лише на одне запитання:

Що сильніше — кохання чи правда?