Глава 15

Минуло кілька тижнів.

Аня вже вставала раніше, сама їла, іноді навіть жартувала у відповідь.

Життя поверталось — повільно, делікатно, але поверталось.

Вечір.

У вітальні приглушене світло.

Телевізор увімкнений, але ніхто не дивиться. Просто фон.

Аня сиділа на дивані, ноги підтягнуті, у широкому світлому светрі.

Максим — поруч, але трішки збоку.

Дистанція, яку він останні тижні тримав мов стіну.

Вони розмовляли тихо — про дрібниці.

Про те, що завтра вона нарешті знову піде в університет.

Про те, що зустрінеться з одногрупниками.

А потім — тиша.

Не напружена.

Просто тиша, яка раптом стала надто щира.

Аня повернула голову до нього — і їхні очі зустрілись.

Він подивився на неї і щось всередині нього зламалось. Не різко.

А тихо.

як двері, які дуже довго були закриті — і нарешті здалися.

— Аню… — він сказав майже шепотом. — я дуже злякався тоді. Я думав… що тебе можу втратити. Назавжди.

Вона мовчала.

Просто дивилась на нього.

І в її погляді не було ні втечі, ні страху.

Тільки м’якість.

Максим підняв руку, повільно, наче боявся порушити повітря між ними — і торкнувся її щоки.

Легко.

Обережно.

Так, ніби вона з кришталю.

— я б не пережив це вдруге, — сказав він тихо.

І тоді він нахилився.

Не різко.

Не жадібно.

А так, ніби перевіряв — чи вона дозволить.

Вона не відвелася.

Їхні губи торкнулися — коротко, ніжно, несміливо — як щось таке, що могло бути помилкою, але стало правдою.

Перше.

Небезпечне.

Заборонене.

І абсолютно неминуче.

Коли він відступив — вона не відпустила його погляд.

І тільки сказала:

— я не знаю, що з нами буде. але зараз… мені не страшно.

І в цей момент вони обидва вперше не втекли.

Поцілунок тривав недовго, всього кілька секунд — але цього було достатньо.

Наче тепла хвиля пройшла по всьому тілу, нова, незнайома, небезпечна.

Наче хтось тихо повернув світ із режиму “вижити” — в режим “жити”.

Цього вечора вони заснули на дивані, в обіймах, тихо притулившись один до одного — ніби боялися відпустити хоча б на мить.

Без гучних слів.

Без пояснень.

Просто — спокій.

Вперше за довгий час.

Світ іноді справді здається жорстоким і неправильним.

Але бувають моменти, коли доля робить крок вперед сама.

Коли вона знаходить тебе, навіть якщо ти давно перестав її шукати.