Глава 14 Перший день вдома після лікарні

Будинок зустрів її тишею.

Ніби нічого не змінилося — ті ж стіни, ті ж коридори, той самий світлий хол під дерев’яними сходами. Але відчуття всередині було іншим. Наче цей дім тепер чужий і рідний одночасно.

Максим допоміг занести сумку і лишив її біля дверей її кімнати.

Тиша між ними стала дивно важкою.

— Якщо щось потрібно буде — просто скажи, — тихо сказав він. — Їжа буде готова десь за годину.

Він говорив спокійно, без тиску.

Але Аня відчувала, що кожне його слово наче чіпляє її нерви.

Вона кивнула.

Хотіла сказати “дякую”… але голос ніби застряг у горлі.

Коли двері її кімнати зачинились — реальність накрила з новою силою.

Вона сіла на край ліжка і закрила обличчя руками.

Їй було соромно.

Соромно за те, що вона не впоралась.

За те, що довела себе до такого стану.

За те, що тепер хтось повинен контролювати — чи вона їсть, чи п’є воду, чи взагалі жива.

вона ненавиділа відчувати себе слабкою.

В голові крутилося одне і те саме:

Я тягар…

Я заважаю…

Я просто проблема в чиємуcь житті…

Вона взяла телефон — пальці тремтіли — і написала Максиму повідомлення.

“Ти не повинен про мене піклуватись. Я скоро знайду роботу і з’їду. Я не хочу бути проблемою.”

Натиснула “відправити”.

Повітря стало важким.

Відповідь прийшла майже одразу.

“замовкни. ти ніяк не проблема. ти сім’я. і поки ти не на ногах — ти нікуди не поїдеш.”

Аня завмерла.

Сім’я.

Слово, яке тепер мало зовсім інший смак.

Болючий. І теплий водночас.

Вона притиснула телефон до грудей і вперше за ці дні — заплакала не від безнадії.

А від того, що хтось не відвернувся.

вечір, він повертається додому

Двері вхідні грюкнули так, ніби він спеціально не стримав сили.

Аня сиділа на дивані у вітальні, загорнувшись у плед, з телефоном в руках.

Легкий звук повідомлення у месенджері — це він прочитав її смс.

Він зайшов — чорна сорочка, розстебнутий верхній ґудзик, очі втомлені, але погляд — гострий.

Максим кинув ключі на стіл.

— Ти це серйозно написала? — голос був рівний, але в ньому кипіло.

Аня лише опустила очі.

Він зробив крок до неї.

Потім ще один.

І зупинився навпроти — на відстані півметра.

— Слухай. — він говорив спокійно, але кожне слово було, як лезо. — Забудь про всі ці дурниці з “піду жити сама”, “я не хочу бути тягарем”. Забудь. Раз і назавжди.

Аня вдихнула, але не встигла нічого сказати.

Максим продовжив:

— Ти ледве не померла в мене на руках. Ти збиралась звалитись просто на підлогу і зникнути. І після цього ти мені тут про валізи? Про переїзд?

Він відвів погляд на секунду, втиснув долоню у чоло.

— Я не дозволю тобі так робити. Я не дозволю тобі знову залишитися самій. Я не буду спостерігати, як ти руйнуєш себе.

Він знову подивився їй прямо в очі.

— Ти залишаєшся тут. Крапка. Це не просьба. Не дискусія. Це факт.

Аня ковтнула повітря, голос ледь чути:

— Але… ти не зобов’язаний…

Максим різко перебив:

— Обов’язаний. — він сказав це тихо, але твердо.