Глава 13 Вечір перед випискою

У палаті було напівтемно. Лише нічник над дверима давав слабке тепле світло.

Аня лежала напівсидячи, загорнута у білу лікарняну ковдру, дивилась у вікно. Її обличчя було втомленим, але вже не сірим. Очі — трохи живішими.

Двері відчинились тихо.

Максим зайшов, тримаючи в руках невеликий пакет.

Він навіть не сказав “привіт”. Просто підійшов та поставив на тумбочку контейнер.

— Це… суп, — сказав він нарешті. — Домашній. З куркою. Лікарка сказала щось легке. Я попросив, щоб без зайвих спецій.

Аня ледь всміхнулася:

— Дякую. Але я зараз… не дуже хочу.

Максим видихнув коротко, нервово. Не сердито — скоріше боязко.

— Аня. Слухай. Ти маєш поїсти. Хоч три ложки. Ти ж сама чула лікарку. І вона сказала, що якщо ввечері ти нормально поїси — завтра тебе випишуть.

Аня подивилася на нього. Десь всередині з’явився страх — що він має рацію. І що повернення життя починається з чогось настільки простого і принизливо очевидного — з трьох ложок супу.

— Добре… — прошепотіла вона. — Але тільки трошки.

Максим відкрив контейнер і подав їй ложку. Він навіть не сів — стояв поруч, наче особистий охоронець її дихання.

Аня взяла ложку — рука трохи тремтіла. Зробила перший ковток.

На другому — в очах блиснула сльоза. Не від смаку — від того, що це було вперше за кілька днів. Вперше “життя” заходило всередину.

— От, — тихо сказав Максим, — так і треба.

Він вперше за весь цей час посміхнувся ледь помітно.

Спокійно. Без зверхності.

— Завтра поїдемо додому, — додав він. — Але цього разу — ти не будеш там сама.

Аня опустила очі.

Бо вперше з моменту трагедії — їй стало не так страшно.