Глава 12 Анна

Свідомість поверталась повільно, так ніби я проривалась крізь густий туман.

Спершу — тільки стукіт апарата, тихий писк монітора і різкий стерильний запах.

Потім — важкість на грудях, сухість у горлі, слабкість у кінчиках пальців.

Я розплющила очі.

Білі стіни. Лампочки під стелею. Крапельниця.

Лікарня.

Мене ніби ударила думка:

я ледь не померла.

У мене пересохло в роті. Я хотіла підвестися, але тіло не слухалось.

Я повільно повернула голову — біля мого ліжка, на стільці, сидів він.

Максим.

Спав, згорбившись, схрестивши руки на грудях, голова опущена вперед, волосся падає на лоб.

Виглядав так, ніби не спав добу.

Я ще ніколи не бачила його таким — без маски самовпевненого самця, без байдужості, без гри.

Він… хвилювався.

Я стиснула пальці, щоб привернути його увагу, але сил не вистачило.

Просто видих вийшов трохи голосніше.

Він тут же підскочив.

— Ти… прокинулась, — сказав тихо, майже хрипло.

Я не знала, що сказати.

Все, що я відчувала — сором. І страх.

Сором, що довела себе до такого. Страх — що він це бачив.

— Максим… я… вибач, — прошепотіла я.

Він стиснув щелепу, так що навіть м’яз на вилиці злегка сіпнувся.

— Не смій. Не смій вибачатись, — його голос був тихий, але різкий. — Я більше не дозволю тобі так себе нищити. Чуєш?

Його погляд вп’явся в мене.

Сильний, жорсткий. Але — теплий.

І я вперше відчула… що я не одна.

Я ковтнула повітря і відчула, як в горлі пече.

— Скільки я тут? — нарешті запитала.

— Два дні, — відповів він. — І я був тут весь час.

Я не знала, як на це реагувати.

Мені хотілось заплющитись знову і сховатись від усього світу, але… цей раз я не сховалась.

Я просто тихо прошепотіла:

— Дякую.

І це було вперше за тривалий час, коли слово “життя” не впиралося в порожнечу.

У палату зайшла лікарка — жінка років сорока, зі спокійним виразом обличчя і папкою в руках.

Вона глянула то на Аню, то на Максима.

— Ну що ж, Аню, — почала вона професійно, але тепло, — результати аналізів ми вже отримали. Стан важкий, але стабільний. Ти виснажена фізично. Дуже сильний стрес, гостра анемія, обезводнення. Твоє тіло просто не витримало.

Аня опустила погляд, пальці нервово чіпали край ковдри.

Лікарка продовжила:

— Ти маєш зрозуміти: так далі не можна. Твоєму організму потрібно відновлення. Повноцінне. Їжа три-чотири рази на день. Вода. Сон. Мінімум нервового навантаження. Плюс курс препаратів від анемії. І обов’язково — контроль емоційного стану. Я дуже рекомендую психолога.

Максим сидів збоку, але слухав уважно, так, ніби записував кожне слово в голову.

— Скільки вона має бути тут? — спитав він.

— Якщо динаміка буде позитивна — завтра можемо переводити на амбулаторне лікування і відпускати додому. Але при умові, — вона зробила акцент, — що хтось буде поруч і контролюватиме харчування.

Вона поглянула на Максима прямим поглядом.

— Ти зможеш за цим слідкувати?

— Так, — відповів він без роздумів.

Лікарка кивнула і додала:

— І ще, Аню… ти сильна. Але сила — це не про те, щоб терпіти мовчки. Сила — це дозволити комусь допомогти, коли ти ледь стоїш на ногах. Це важливо зрозуміти.

Її слова різали по серцю, але — влучали в саме болюче.

Аня ледве чутно прошепотіла:

— Добре… я постараюсь.

— Це не “постараюсь”, — м’яко поправила лікарка. — Це “я зроблю”. Бо тепер ти не за себе одну відповідаєш. Є люди, яким ти потрібна. Жива.

Вона закрила папку і вже на виході додала:

— Ввечері зайду ще раз. А поки — відпочивай.

Двері зачинилися, і в палаті стало тихо.