Глава 11 Максим

Після важкого робочого дня я їду додому. В думках — коли це все нарешті закінчиться.

Невже настільки багато документів треба переоформити? Це ніби триває вічність.

Ловлю себе на погляді в дзеркало заднього виду — я тримаюсь, але виглядаю виснаженим.

Треба сьогодні нормально поспати.

Перед сном я маю зайти до Ані.

Мені соромно, що я весь цей час був зайнятий — і виходить, що вона переживала це все сама.

Але мені теж нелегко. На мені тепер ціла компанія, відповідальність, люди, рішення.

Їй потрібен хтось. Психолог, підтримка. Витягнути її звідти, з того болота, в якому вона застрягла.

Дійшовши до вітальні, я почув легкі кроки позаду.

Обернувся — і побачив її.

Анна.

Вона стояла навпроти мене, бліда, з темними колами під очима. Дивилась прямо в мене своїми величезними, безсилими голубими очима — і просто… впала.

Я ледве встиг підхопити її.

Вона легка, як пір’їнка.

Нереально легка.

Наче в ній взагалі не лишилося сили жити.

Пульс — ледве вловимий.

Я вилаявся вголос, підхопив її на руки, вибіг з дому і майже кинув на пасажирське сидіння.

Забив на все — газ в підлогу — і я лечу у найближчу лікарню.

Як я не догледів?

Як я міг не помітити, що вона себе довела до такого?

Лікарі констатують:

зневоднення, анемія, низький тиск.

Гемоглобін — критично низький.

Весь цей час… вона практично не їла.

Вона була на межі.

Я… ледь не втратив її.

Свою маленьку дівчинку.

Я сидів на стільці біля палати, впершись долонями в коліна.

Я не міг заспокоїти дихання.

Руки тряслися.

— Це більше не повториться, — прошепотів я сам собі. — Я цього не допущу.

Я не знаю, хто вона мені тепер.

Сестра? Не зовсім.

Чужа? Теж ні.

Але одне я зрозумів точно:

я хочу, щоб вона жила.

І вперше за весь час після смерті батька — я відчув страх. Справжній. Той, що ріже всередині.

Я не хочу знову хоронити когось, кого люблю.