Глава 9

Ми їхали додому після практики. Я ще намагалася оговтатися від всіх емоцій дня: роботи, нових завдань, напруження з Максимом. Раптом телефон задзвонив. Це був номер батьків.

— Алло? — ледве встигла відповісти я.

З іншого кінця пролунав спершу шум, потім — перервані слова, крики… а потім тиша.

— Що сталося? — запитала я, відчуваючи, як серце калатає.

Голос Максима раптово став різким:

— Аня… це… аварія… наші батьки… вони… — слова перервалися, він не міг закінчити фразу.

Світ навколо звузився, думки перестали працювати. Я відчула, як коліна підгинаються, а Максим різко зупинив машину на узбіччі. Я впала на сидіння, обхопивши голову руками, не вірячи.

— Ні… це не може бути правдою… — шепотіла я, тремтячи.

Максим спершу мовчав, його обличчя було кам’яним, але я бачила, що всередині він так само шокований. Потім він обережно взяв мене за руку, але не знав, як заспокоїти.

— Ми поїдемо… треба їхати… — сказав він, а його голос, хоч і спокійний, тріщав від напруження.

Ми рушили, а дорога здавалася нескінченною. Кожна секунда тягнулася вічність. Я намагалася втримати себе, але сльози текли самі, і я чіплялася за його руку, наче це могло захистити мене від шоку.

— Я… я не можу повірити… — прошепотіла я, дивлячись на темні силуети дерев за вікном.

Максим стискав кермо, мовби намагаючись тримати себе в руках. Я бачила, як він бореться із емоціями, але разом з тим він залишався поруч, тримаючи мене, не відпускаючи.

Ми під’їхали до місця аварії, і серце відразу схопилося в грудях. Світло поліцейських машин, запах паленого металу та присмак страху в повітрі… Я навіть не могла повірити, що це відбувається насправді.

Максим різко загальмував і виглянув у вікно, його обличчя було похмурим, напруженим. Він не промовив жодного слова, просто схопив мою руку і тримав міцно, якби це могло зупинити весь жах навколо.

— Аня… — тихо промовив він, і в його голосі був і страх, і біль. — Ми… нам треба бути сильними.

Я хотіла заперечити, кричати, плакати — все одно не виходило. Сльози котилися самі, а руки тряслися. Максим знову стиснув мою руку і повів мене вперед, показуючи, куди йти.

Поліцейські, медики, пожежники — все змішалося в хаотичний калейдоскоп. Нам сказали зачекати, поки будуть підтверджені всі деталі. Я ледве дихала, тримаючись за брата, який сам ледве міг стримати емоції.

— Ми зараз самі, — сказав він тихо, майже до себе. — І будемо разом, добре?

Я кивнула, хоча не відчувала, що розумію повністю. Тоді він обійняв мене на мить, і це було єдиним заземленням у всій цій хаотичній трагедії.

Цей день змінив усе. Все, що було раніше — сварки, непорозуміння, легке фліртування — тепер здавалося дрібницею. Головне — вижити, підтримувати один одного і знайти сили жити далі. І хоча ще нічого не було сказано вголос, я відчувала, що тепер між нами щось зміниться назавжди.