Глава 8

Перший день практики настав швидше, ніж я встигла зібратись морально. Я під’їхала до офісу водієм, ще трохи нервово поправляючи волосся, і відчувала, як серце калатає від передчуття. Перед будівлею вже стояв Максим — строгий, впевнений, з легкою посмішкою, яку я ледве помітила.

— Ти вчасно, — промовив він, навіть не подивившись на мене довго. — Добре. Слухай уважно: спочатку покажу відділ, познайомлю з командою і розподілю завдання.

Я кивнула, намагаючись виглядати впевнено, хоча всередині була ціла буря емоцій: страх, хвилювання і дивне відчуття того, що мені буде складно. Не лише через роботу, а через нього — постійно поруч, строгий і критичний, але водночас уважний і готовий допомогти.

У відділі дизайнерів все здавалося величезним і трохи лякаючим. Люди працювали за комп’ютерами, спілкувалися між собою, а я стояла поруч, відчуваючи себе чужою. Максим одразу дав мені перше завдання: оформити декілька ескізів для нового проєкту.

— Не поспішай, але роби уважно, — сказав він, проходячи повз і заглядаючи через плече. Його присутність була одночасно мотивацією і тиском.

Весь день пролетів швидко. Кожного разу, коли я робила щось неправильно, він спокійно пояснював, але його тон змушував мене напружуватися. Кожного разу, коли я робила щось добре, він лише кивав, ніби визнаючи, що я здатна. І цей баланс — строгість і легке визнання — змушував мене одночасно дратуватися і намагатися бути кращою.

До кінця дня я відчула, що двотижнева практика буде випробуванням не лише професійних навичок, а й нашого нового «сімейного» життя. Бо працювати пліч-о-пліч із Максимом — це значить постійно балансувати між страхом, повагою і чимось… невловимим, що навіть я поки не можу визначити.

Після закінчення робочого дня Максим запропонував підвезти мене додому, щоб я не дзвонила водієві, і я погодилась. Все-таки це просто мій зведений брат — що тут такого?

Але він був дивний. Щось у ньому змінилося: він ніби тримав дистанцію, не підпускав мене близько, але водночас сам розпочинав розмову. Його голос був спокійним, трохи стриманим, але кожне слово здавалося важливим і несвідомо притягував мене.

Мені здавалося, що з кожним днем я все більше закохуюся в нього. І це до біса неправильно. Якщо батьки дізнаються про мої почуття — це катастрофа.

Деколи мені здається, що він відчуває те саме, ніби між нами є якась невидима нитка. Але іноді він поводиться так, ніби ми взагалі не знайомі, як чужі люди. І це змушує мене сумніватися у всьому: у своїх почуттях, у його намірах і навіть у самому житті, яке так раптово перевернулося.