Глава 7

Прокинувшись, я ще довго не могла оговтатись — і від шоку, і від сильного головного болю. Голова гуділа так, ніби всередині хтось бив молотком. Я повільно повернула голову ліворуч і помітила на тумбочці склянку води, поруч — пігулка і невелика записка.

В ній коротко, рівним почерком було написано:

«Випий. Буду пізно. Не чекай.»

Жодних зайвих пояснень. Ніякої моралі. Ні натяку на те, що він пам’ятає вчорашнє. Наче це — просто буденність.

Я ковтнула пігулку й повільно відкинулась на подушку. У кімнаті стояла тиша. І тоді вперше до мене дійшло — батьків не буде рівно місяць.

Місяць — ми з Максимом самі в цьому великому будинку.

Але я розуміла: ми брати, і це не правильно. Він розбалуваний, йому потрібні дівчата лише на одну ніч, а я точно не хочу нічого подібного. Тим більше у мене ще ніколи не було серйозного хлопця. Звісно, я вже цілувалася, але нічого більшого. В університеті багато хлопців, але мені ніхто не подобається.

Сьогодні після такого пробудження я вирішила пропустити першу пару і поїхати одразу на другу. Тому швидко зателефонувала своєму водієві та перенесла години. Я досі не можу звикнути до того, що мене відвозить і забирає водій — це зручно, звичайно, але жити за графіком мені не подобається. Тому сьогодні ж вирішила записатися в автошколу та розпочати навчання водінню — якщо Андрій пообіцяв, треба скористатися моментом.

Університетський день був не надто важкий: всього три пари. На останній викладач повідомив, що треба принести документи з майбутнього підприємства, де я буду проходити практику. Серце трохи здригнуло — адже саме цим мав займатися Андрій, а батьків я не хочу відволікати під час їхнього медового місяця.

Тому вирішила подзвонити Максиму.

— Привіт, Максим, вибач, що телефоную, але в мене до тебе питання, — промовила я трохи нерішуче.

— Привіт. У тебе щось сталося? — відповів він, і в його голосі була та сама легка зацікавленість, що і завжди.

— Ні, все добре, — швидко пояснила я. — Просто в університеті терміново просять документи з підприємства, де я буду проходити практику. Твій батько мав мені допомогти, але його немає… Може, ти зможеш мені допомогти?

Після дзвінка Максим трохи замовк і промовив спокійним, але твердим голосом:

— Є одні умови, про які тобі треба знати. Ти будеш проходити практику саме у моєму відділі. Я зараз керую відділом дизайнерів, і хочу, щоб ти не просто сиділа з паперами.

Я на мить завмерла, не зовсім розуміючи, що це означає.

— Тобі доведеться працювати пліч-о-пліч із нами, — пояснив він. — Протягом двох тижнів ти будеш приїжджати в офіс, виконувати завдання, знайомитися з процесами. І це не просто формальність — я хочу, щоб ти справді навчилася працювати.

Я відчула, як серце трохи прискорилося. З одного боку, це шанс дійсно здобути досвід і проявити себе, з іншого — думка про те, що доведеться бачити його щодня і працювати поруч, трохи лякала.

— Добре, — тихо промовила я. — Я зрозуміла.

— Тоді готуй документи, — сказав він, — і наступного тижня все починається.

Я повісила слухавку і відчула хвилювання змішане з легким страхом: практика у власного брата — це точно буде складно. І не лише через роботу, а й через наші ще не налагоджені стосунки.