Глава 2

Довго їхавши від старої квартири в Луцьку, мене охоплювала паніка. Як я буду добиратися до навчання? Це як мінімум година в автобусі.

Стара квартира цілком мене влаштовувала. Так, ремонт був старий, постійно виникали проблеми з водою, але це було моє. Мама вирішила її не продавати, і з часом вона стане моєю, коли я виросту, так каже вона. Хоча я вже доросла і можу подбати про себе сама — готувати, прибирати, підтримувати порядок. Коли мама постійно була на роботі, мені доводилося робити це ледь не щодня. Тому я з нетерпінням чекаю, коли зможу жити самостійно.

Зараз я сиділа в машині, милуючись краєвидами навколо: великі будинки, ідеальні газони, усе випромінювало багатство. Мені ставало ніяково від цього всього.

І ось ми в’їжджаємо у двір одного з будинків. Мені не віриться, що я буду жити тут. Ідеальний двір, двоповерховий особняк з басейном та величезною територією навколо.

Андрій відкрив дверцята для мами і вийшов назустріч:

— Ось ми й вдома, донечко.

Я не впевнена, що колись зможу назвати це своїм домом. Це не моє, і я все одно почуватимусь чужою в цьому будинку. Але мама щаслива, і я не хочу її розчаровувати.

— Прошу, заходьте та почувайтеся як вдома, — говорить Андрій.

— Сьогодні мого сина вдома не буде, познайомитеся пізніше.

Я зраділа такому розвитку подій: я ще не готова була до знайомства з усією родиною в один день.

— Аня, — продовжує Андрій , — тебе на навчання возитиме особистий водій. Скажи йому свій розклад заздалегідь, а згодом навчишся самостійно їздити, і ми купимо тобі власну машину.

Я ледве стримувала хвилювання, коли переступила поріг будинку. Усе було величезне, світле та ідеально чисте, ніби з журналу. Підлога з мармуру, високі стелі, кришталеві люстри — я відчувала себе маленькою в цьому величезному світі.

Андрій показав мені кімнату, яка тепер буде моєю. Вона була простора, з великим вікном і балконом, що виходив на сад. Я сіла на ліжко і відчула, як серце трохи заспокоюється. Тут було тихо — тільки мої думки, і це давало трохи відчуття контролю.

— Тобі щось треба? — запитав Андрій, стоячи в дверях.

— Ні, дякую… — відповіла я, трохи тихо, не знаючи, чи хочу, щоб він мене помічав.

Мама підійшла і обняла мене за плечі.

— Знаю, що це все нове і страшне, — сказала вона тихо, — але ми разом. Ти звикнеш, Аню.

Я кивнула, але всередині все ще вирувала буря. Було страшно — чужий будинок, нові правила, чужий чоловік і ще новий брат, про якого я майже нічого не знала. І все ж я розуміла: це новий етап. Мама щаслива, і я не можу дозволити собі бути байдужою чи розчарувати її.

Поглянувши на басейн і сад за вікном, я знову відчула дивне поєднання страху і захоплення. Може, колись я навчусь називати це місце домом… але поки що залишалася тільки тиша і мої думки про все, що чекає попереду.

Колись, коли мені було вісім, тато возив нас із мамою на море. Я завжди мріяла навчитися плавати. Але ось мені вже вісімнадцять, і чуда так і не сталося. Тому, сидячи в цьому будинку, я пообіцяла собі: тепер я обов’язково мушу навчитися.

Перший день у новому будинку пройшов як у тумані. Я пересувалася від однієї кімнати до іншої, розглядаючи все навколо: високі стелі, величезні вікна, розкішні меблі, які здавалися мені чужими та трохи недосяжними. Усе було настільки бездоганним, що навіть запахи здавалися новими — свіжий лаковий паркет, трохи хімії від чистячих засобів, солодкуватий аромат квітів у вазах.

Мама невтомно розставляла речі по кімнатах і сміялася, намагаючись зробити все затишним. Я стояла в коридорі й спостерігала за нею, відчуваючи одночасно радість і страх. Її щастя було таким очевидним, що я не могла його зруйнувати, але всередині мене все ще сиділа невпевненість.

Я засинала з відчуттям, що завтра буде день випробувань, але разом із тим — день нових можливостей. Може, саме тут я знайду свій маленький шматочок свободи і сили.