Глава 30.

Цієї ночі я сплю, мов немовля. Солодко та міцно. Мене не тривожать напосідливі думки, бо я настільки виснажена, що очі самі закриваються, а мозок відмовляється міркувати. Відчуваю себе маленькою дівчинкою, яка стоїть на роздоріжжі. І ця дівчинка насправді знає правильну дорогу, але шлях має стільки бічних вулиць, що вона просто боїться звернути не туди.

Ліля приїжджає ближче до обіду. Хвала Сергію за те, що не тривожить мене та не мелькає перед очима. Залишаю Софійку на кухні Зої Андріївні, а сама тягну подругу в сад.

- Я через твоє повідомлення не спала, - бурчить Ліля.

- Я не подумала про це.

- Не переймайся. Кажи, що вирішила.

Я дивлюся в небо, примружую на мить очі та голосно зітхаю. Мені нелегко дається це рішення, але я не можу бути слабкою. Коли під серцем маленьке невинне дитятко, я мушу його захистити.

- Поїду звідси.

- Що? – Ліля дивиться на мене, мов на навіжену, - куди поїдеш?

- З міста. Мені не можна тут залишатися, і взагалі бажано туди, де ніхто не знайде.

- Ото ти здивувала мене, - Ліля закушує губу та сідає поруч зі мною.

- Чому? – усміхаюся, але чомусь від усмішки віє гіркотою, а не щастям, - це найкраще, що я змогла придумати. Але я сама не впораюся…

- Ти не сама, - різко перебиває мене подруга. – Кажи, що потрібно і робитимемо все разом.

- Квартиру я поки що продати не зможу. Мама мені заповіла її, але я ще не скоро вступлю в право власниці. Я маю заощадження, бо ти знаєш, як я збирала гроші на лікування мами. На жаль, вони їй не допомогли. – Мій голос починає тремтіти. Не знаю, скільки має минути часу, аби я звикла, що мами більше немає. Мені не хочеться усвідомлювати це. Я не можу відпустити її. Мені добре, коли вірю в те, що вона поруч зі мною, спостерігає та оберігає.

- Заощадження прибережи, - командує Ліля, - я знаю, куди ти поїдеш. Але мені потрібен час, щоб все організувати. Потерпиш тиждень?

Киваю головою. Я спішу втекти від Сергія, бо якщо він помітить мою слабкість та легку нудоту, то сам потягне до лікаря. Але з іншого боку, я не хочу так швидко втікати від Софії. Я вирішила, що маю поговорити з нею та спробувати пояснити свій від’їзд. Ніколи не прощу собі, якщо через мене ця прекрасна дівчинка відчує ще один стрес. Знаю, що буде нелегко, але потрібно пережити цей період з піднятою головою.

Ввечері вирішую поговорити з Софійкою. Кожного дня поступово готуватиму її до свого від’їзду. Розчісую її шовковисте волосся, вкладаю в ліжко та сідаю поруч.

- Софійко, ти знаєш, що ти велика розумниця? – вона усміхається. Любить, коли її хвалять, - а ще ти стала зовсім самостійною і скоро підеш до школи.

- Я хочу до школи, - ще ширше усміхається. Я нахиляюся та цілую солодкі щічки. Вдихаю її аромат на повні груди та ледь стримуюся, щоб не заревіти. Останнім часом я стільки плачу, що стає страшно.

- Ти любиш щось нове вчити. Так? – вона киває, а я набираюся мужності, щоб вимовити наступні слова, - а чи знаєш ти, що діткам, які ходять до школи няні вже не потрібні?

Вона хмуриться. Дивиться на мене з-під лоба, але я мовчу, бо розумію, що не можна на дитину тиснути. Вона мусить переварити цю інформацію.

- Мені потрібна, - каже різко і я впізнаю зараз в ній Сергія.

- Почитати тобі казочку? – усміхаюся ласкаво та хочу відволікти її, бо цього на сьогодні для неї достатньо.

Вона засинає, а я полегшено видихаю. Коли йду до своєї кімнати, бачу Сергія, який прочиняє двері до себе в спальню. На мить ловлю його погляд на собі, бачу, як він коливається та застигає. Сергій свердлить мене наскрізь своїми темнющими очима. Але мовчки зачиняє двері та відкрито ігнорує мене. А мені так боляче від цього, що серце просто щемить від жалю. Швидко ховаюся у своїй кімнаті та знесилено падаю на ліжко. Так, я сама просила його дати мені спокій, обіцяла, що прийду… Але все одно боляче… Нестерпно, бо знаю, що скоро попрощаюся з ним та більше не побачу. Я кохаю його. Попри всі ті слова, які він сказав, до нестями кохаю. У мене враження, що я примусово відриваю частинку себе та залишаю її тут.

Кожного дня розмовляю з Софійкою та обережно готую її до свого від’їзду. Вона хмуриться, не хоче приймати нову порцію інформації, але бачу, що поступово звикає до неї. І коли минає тиждень вирішую знову делікатно зачепити цю тему.

- Сонечко, зовсім скоро я змушена поїхати звідси.

Вона часто кліпає, але бачу, що сприймає цю інформацію спокійно. І від цього мені простіше говорити, бо я шалено боюся заподіяти їй шкоду.

- Далеко? Надовго? – запитує прості та логічні речі.

- Далеко, - впевнено відповідаю, хоча ще сама не знаю, куди поїду, - чи надовго, не знаю.

- Це тому, що діткам, які ходять до школи няні більше не потрібні так? Ти знайдеш собі нову дівчинку? Меншу від мене?

Вона рве мою душу на шматки. Не ображається, не шукає винних, просто запитує те, що малює її маленька і водночас велика уява. На мить здається, що вона жаліє мене і таким чином вирішує допомогти з відповідями.

- Я не знайду собі більше такої дівчинки, як ти, - кажу це та усміхаюся, - ти просто чарівна і таких чарівних у всьому світі дуже мало. Але я маю поїхати, щоб допомогти іншій маленькій крихітці. Розумієш?