Глава 28. Тоня

Минає два дні від нашої останньої розмови з Сергієм. Намагаюся не перетинатися з ним, бо просто не витримаю цього морально. Його останні слова не поранили мене, вони розрізали мою душу на два різні шматочки. Один з цих кусочків все ще лине до коханого чоловіка, а інший ображається. Колись моя мама казала, якщо чоловік зустрічається з жінкою, але не хоче будувати з нею сім’ю, то вона для нього лише розвага.

- Я для нього розвага, - шепочу собі та на автоматі виконую повсякденні справи.

Виходжу в коридор та йду до Софійки, але перед дверима мене ловить Сергій. Я важко дихаю, не можу опанувати себе. Він хапає мою руку та легенько тримає, а я, мов заворожена лялька, не можу ворухнутися.

- Глянь мені в очі, - чую крижаний голос поруч.

Я неохоче повертаю голову, випрямляю спину, зціплюю зуби та змушую себе заглянути в очі чоловіка, який не бачить в мені нічого серйозного. Дивлюся довго, ні на мить не відвожу погляд. Він не зламає мене, не підігне під себе так, як йому зручно. І в жодному разі я не втрачу саму себе.

- Так дивитися? Чи скомандуєш по іншому?

- Ти ображаєшся.

- Ні, спілкуюся з тобою твоєю манерою. Щось не так?

Сергій мружиться. Бачу, що злиться. Повільно відпускає мою руку.

- Нам треба поговорити. Ти не так трактуєш мої слова.

- Які слова? Ти дуже красномовно пояснив мені свої плани щодо мене.

Я говорю чітко, не спішу, але в моєму голосі все одно відчувається образа. Чорт! Я маю право на нього ображатися. Бо він зробив мені боляче. Поранив, а потім розвернувся та просто пішов. Чому я взагалі маю приховувати свою образу? Чому маю показувати свою силу, коли її немає? Мені хочеться ридати, кричати на весь світ. Злюся на себе за те, що попри всі свої бар’єри та заборони, я знову повірила цьому чоловікові.

- На мене та всіх моїх близьких зараз йде відкрите полювання та залякування. Невже ти не розумієш?

- То ти злякався, що не зможеш захистити ще одну маленьку крихітку?

Бачу розгубленість в його очах. Суворе обличчя кривиться так, наче йому боляче. Я не чекаю його відповіді, бо це риторичне питання для роздумів. Прочиняю все ж двері до кімнати принцеси та йду до неї. Бачу, що вона ще спить, тому сідаю поруч та не стримую сліз. Тепер цю розрізану душу продовжують рвати на шматки. Чому ж так боляче? Шмигаю носом та швидко витираю сльози. Далі беру телефон та строчу Лілі повідомлення:

«Купи два тести на вагітність і приїдь до мене. Сергію та його хлопцям ні слова. Я все розповім, коли приїдеш.»

На сніданок Сергій не залишився. І це для мене абсолютно очікувано. Коли він не хоче розмовляти, то просто не з’являється. Софія – єдине щастя в цьому будинку для мене. Вона випромінює любов, тепло, від неї лине сяйво, яке передається усім в найближчому радіусі. Я красиво заплітаю її, одягаю гарну сукню та пояснюю, що до нас приїде тітка Ліля. Дівчинка обожнює мати гарний вигляд і це те, що не важко організувати хоч кожного дня.

Через дві години Ліля стоїть на порозі захекана та зацікавлена. В її очах горять тисячі питань. Вона навіть не вітається, а одразу заходить в будинок. Говорить декілька хвилин з Софією, а далі хапає мене за лікоть та веде в сторону від зайвих вух.

- Що це було? – показує мені на телефон.

- Ти купила? – питаю спокійно.

Останнім часом я справді відчуваю певне запаморочення. А ще після слів Сергія про вагітність довго згадувала день останньої менструації та зрозуміла, що у мене добряча затримка. Через події з мамою я навіть не зважала на такі дурниці, а зараз розумію, що все не так просто…

- Звичайно, я купила. Навіть не два, а три, - Ліля невдоволено бурмоче, а я ледь втихомирюю її.

Знаю, що в будинку Сергія всюди є свої вуха та й загалом мають бути камери спостереження. І дуже надіюся, що в моїй кімнаті ми зможемо усамітнитися. Відправляю Софію на заняття з англійської мови, а свою невгамовну подружку веду до себе. Як тільки за нами зачиняються двері, вона буквально нападає на мене. І правильно робить, не уявляю, як поводилася б на її місці.

- Ти вагітна?!

- Лілько, не кричи. Тихенько, - майже шепочу та прошу її сісти, - я ж не відмахуюся. Зараз висповідаюся тобі.

- Сповідайся, я уважна, як ніколи.

- Підозрюю, що вагітна, - закушую губу, - від Сергія.

- То все ж таки приліпилися один до одного. І що тепер? Що робитимеш?

- Не знаю, - знизую плечима, - він не хоче дітей.

- Що?

Очі моєї подруги робляться, мов два великих блюдця. Вона знає Радоманського набагато довше від мене. А дивується так, наче ми не про нього говоримо.

- Він сказав мені, що моя вагітність не входить в його плани.

- От паразит! – Ліля підводиться та ходить кімнатою, намотуючи круги. Бурмоче під ніс лайливі слова, а тоді різко сідає біля мене, витягує з сумочки тести та вручає мені один з них, - йди роби.

- Лячно.

- Йди, - командує, - може ми даремно хвилюємося.

Тремтячими ногами заходжу до своєї ванної кімнати. Їй Богу, наче не у вбиральню збираюся, а на розстріл. Я боюся того, що може показати тест, страшенно лякаюся реакції Сергія. Але найбільше мене полохає невідомість і розчарування. Я втомилася розчаровуватися. Хочу простого жіночого щастя. Як би набридливо не звучала ця фраза, але нам жінкам не так багато треба. У кожної те щастя особливе, яке давно вимріяне. Моє ж щастя – в сім’ї, дітях, міцній опорі та світлому майбутньому.