Глава 27. Тоня

Надворі досі темно, але я не сплю. Лежу та дивлюся в стелю, поки Сергій спокійно дрімає. Його рука ледарює у мене на животі й складається враження, ще це найбільш правильне місце для неї. Ми кохалися всю ніч. Між нами виник нестримний шалений потяг, схожий на тваринний інстинкт. Я хотіла забути все те, що відбувалося в моєму дитинстві, прагнула позбутися страхів, які від мами передалися мені. Хоч би як вона мене оберігала, я однаково все бачила та розуміла. Сергій допоміг, я потонула в ньому, дозволила йому все та навіть більше. Бо хотіла цього не менше. Я просила його кохати мене до болю та скреготу зубів. Я дозволила собі показати йому слабкість. До цього моменту навіть забороняла собі плакати перед кимось. Бо добре засвоїла урок – якщо показувати комусь свою слабкість, то потім навіть найрідніші люди можуть вдарити у найуразливіше місце. Чомусь я вірю Сергію. Знаю, що він не вдарить. Обережно прибираю його руку, кутаюся сяк так у свій одяг та втікаю до своєї кімнати. Мені потрібно прийняти душ, обов’язково видихнути та подумати.

Пізніше заходжу в кімнату Софійки та довго милуюся, як спить мале янголятко. У дівчинки все життя попереду. Я відчуваю певну схожість між нами. Не лише ззовні, але й зсередини. Бо ми обидві травмовані в дитинстві. Тільки є одне але – я намагаюся не згадувати, а її дитинство ще можна наповнити іншими приємними спогадами.

- Тоня, - радісно вимовляє Софійка, розплющивши очі, - ти мене чекала?

Я привітно усміхаюся та вичавлюю з себе усмішку. Вона різко підіймається та одразу лине в мої обійми. Теплі та солодкі обійми не просто бадьорять, у мене за плечима виростають крила. Ми разом спускаємося на кухню. Зоя порається зі стравами, а Сергій п’є каву та не відводить від мене погляду. Сканує, вивчає, чи в порядку я. На мить приділяє увагу Софії, цілує її в щічку, а тоді звертається до мене:

- Все добре?

- Так, - можливо, не до кінця добре, але йому й без мене зараз вистачає хвилювань.

- Ти втекла непомітно, - нахиляється та шепоче так, щоб чула лише я.

- Не втекла, а вийшла тихенько, поки ти солодко спав.

Він усміхається та продовжує пити каву. І поки ми снідаємо, Софія розповідає нам про свої заняття з логопедом. Вона просто дивовижна дівчинка. Після сніданку виходимо з нею в сад разом з ковриками. Плануємо перед її заняттями з логопедом трохи потренуватися. І хоч після бурхливої ночі тіло просить відпочинку, я все одно роблю розтяжку.

- А коли я виросту, я буду такою ж гарною, як ти? – запитує Софія і цим смішить мене.

- Ні, - відповідаю впевнено.

- Чому? – маленьке диво чекає від мене пояснень.

Я нахиляюся, смачно цілую пухку щічку та пояснюю:

- Ти виростеш красивішою від мене. Я впевнена у цьому.

- Чому? – Софійка помітно веселішає.

- Бо коли я була маленькою, то навіть близько не була такою гарненькою, як ти.

Торкаюся її носика спочатку пальцями, а тоді нахиляюся та швидко цілую. Пізніше ми дуріємо, лежимо на коврику і я лоскочу Софійку. Вона регоче на цілий сад, а для мене її дзвінкий сміх – найкращий антидепресант. Однак мушу визнати, що після шаленої ночі з Сергієм, депресія майже зникла. Пізніше Софія біжить на заняття з логопедом, а я продовжую заняття йогою. Встаю в цікаву позу, де мої сідниці дивляться в небо, однією рукою впираюся на траву, а іншу зводжу до неба та тягнуся. Намагаюся втримати рівновагу, але несподіваний голос вибиває мене з колії:

- Гарно.

- Що? – підскакую та мало не падаю, але спритні руки Сергія ловлять мене.

- Гарне видовище. І взагалі я впевнений, що маленькою ти була неймовірною.

Далі він лягає на мій коврик і тягне мене на себе. Від несподіванки я падаю на нього і моє волосся накриває його обличчя. Піднімаю голову та вдивляюся у темні бурштинові очі. Під променями сонця вони переливаються солодким медом. В цих очах я бачу себе. І в них я сильна.

- Ти підслухав?

- Навіть підглянув, - він забирає моє волосся та закладає мені за вухо. Зворушливо, лоскотно та доволі інтимно, бо інша рука лежить на моїх сідницях.

- Я думала, ти поїхав.

- Не сьогодні.

- Чому?

- Виганяєш? Втомилася вночі від мене?

Закочую очі та усміхаюся:

- Це ж не я спала втомлено, як немовля зранку.

- Ти мене вимотала, - здіймає одну брову вгору. У цьому весь Сергій. Прямий, відвертий, без всяких заморочок. І коли він так легко визнає щось, то саме це й притягує найбільше.

- Та й не накинешся ти на мене посеред білого дня?

- Думаєш? – мружиться.

- Впевнена.

- Звучить, як виклик.

- То дожени мене.

Швидко підриваюся на ноги та вирішую пограти з Сергієм. Не розумію, звідки в мені ці зухвалість та безсоромність. Бо голова розуміє, що за нами може спостерігати Зоя, а також всі хлопці Сергія, які приставлені до будинку, як охорона. Але мені чомусь абсолютно байдуже. Я перебуваю в ейфорії, хочу справжніх феєрверків. Прагну розслабитися та вільно кохати. Я кохаю його. Поруч з ним моє серце дріботить складними кульбітами в грудях. Мене дурманить його запах, запалюють дотики, а ці янтарні погляди розводять на моїй шкірі млосні сирітки. Біжу до альтанки. Сергій навмисне сповільнює крок. Йому теж потрібна ця розрядка. Він хижак за своєю натурою і йому потрібен супротив, щоб отримати істинне задоволення від здобичі.