Глава 26. Сергій

Мені хочеться розірвати на шматки цих Микуленка, Левчука та всю їхню довбану компанію. Ще три роки тому я відшукав покидьків, які вбили мою дружину на очах в доньки. Ярослав Левчук – саме він став моїм ворогом номер один. І всі ці три роки я віртуозно мстив йому. Я не хотів його смерті, каліцтва, чи загибелі когось з його близьких взамін. Я прагнув його мук. Бажав, щоб все відбувалося поступово. Я забирав по клаптиках все те, над чим цей виродок працював багато років, а далі його самого засадив у в’язницю на довічне ув’язнення.

Усе почалося тоді, коли моя охоронна фірма добряче розширилася і про моїх хлопців знали у всьому місті. Саме в цей час Левчук вийшов на мене, видаючи себе за клієнта. Спочатку намагався підкупити та вмовити мене працювати на нього. Далі перейшов до погроз і переслідувань. Все, до чого торкався цей чоловік, враз ставало злочинним. Для мене ж була відведена місія грабування інкасаторів. І коли я відмовився, почалося залякування. Я майже впіймав його, підставив, але не встиг оприлюднити докази, бо сталося непоправне…

А зараз брат цього виродка намагається всіляко нашкодити мені. Й знову це сімейство обрало моє найуразливіше місце – Софію. А разом з нею Тоню, без якої я більше не уявляю свого життя. Ніколи після смерті Тані не шукав заміну дружини. Ні для себе, ні для своєї крихітки. Антоніна якось випадково увірвалася в моє життя, але одразу ж закохала в себе нас обох. При згадці про цю норовливу білявку в штанах стає тісно, а на обличчі з’являється ідіотська усмішка. Давно я стільки не усміхався. І, попри те, що мені хочеться витрусити з Микуленка всі кишки та згодувати їх птахам, постійно згадую слова Тоні. Вже не вперше вона просить мене не чинити з ворогами їхніми методами. Не розумію, що ховається під цим контекстом, але бачу, що для неї це дуже важливо. Вирішую сьогодні поговорити з нею про це, а разом з тим більше дізнатися про її минуле.

Після вечері організовую Антоніні зустріч в саду. Поки не поквитаюся з Микуленком, не можу ризикувати Тонею та виходити разом з нею за межі будинку.

- Ого, - чую приємний голос Тоні, - покликав не в кабінет, а сюди.

- Для розмаїття, ти ж хотіла побачення?

Вона сміється та вигинає брови. Дивиться на імпровізований стіл з кавою та десертом і відверто насміхається. Розумію, як для побачення, надто скромно.

- Ти навіть не можеш класичне побачення організувати. Все як не в людей.

Буркотить, але підходить ближче. Хапаю її за руку та міцно притискаю до себе. Поводжуся, як дикий звір, який не має жодної сили волі поруч з жертвою. Вона моя жертва, від якої я повністю залежний. Як наркоман, якого трусить, поки не прийме свою дозу героїну. Зовнішність, запах, гострий язик – від всього в ній мене просто колошматить. Я давно вирішив, що потрібно всю ініціативу брати на себе. Бо жінкам притаманно надто багато думати, де бачать невідомі, домальовують своє нафантазоване, роздувають з мухи слона, де навіть мух не видно. І поки вона борсається, я загортаю волосся з обличчя та смачно цілую її. Антоніна гарно пахне. Нагадує мені солодкі ягідки, які залишають приємний кислуватий смак.

Не можу біля неї зберігати спокій та рівновагу. Одразу ж переходжу до наполегливих дій. Лізу під футболку, стискаю сідниці, але вона відпихає мене від себе:

- З такими темпами ми могли просто зі спальні не виходити.

- Могли.

- Але ж вийшли.

- Вийшли, - повторюю, мов запрограмована лялька.

Вона пильно дивиться на мене. Надворі починає темніти, але я чітко бачу її прискіпливий та хмурий погляд. Сідаю на один зі стільців. Вона хоче сісти поруч, але я простягаю руки й Антоніна чемно сідає мені на коліна.

- Сиди спокійно та не ковзай, - кажу їй в шию.

І, звичайно, ця авантюристка одразу ж ковзає, перевіряючи мою готовність до більшого. Ну нічого, попереду в нас довга нічка. Влаштуємо гонки.

- Не ковзати? – дражниться.

- Ти дограєшся, - щипаю її за сідниці та чую зойк. – Тоню, а розкажи мені більше про себе.

Відчуваю, як її тіло стає напруженим. Вона витримує паузу, тоді повертає голову до мене та тримає зоровий контакт.

- Що саме ти хочеш знати?

- Те, чого не змогли взнати мої хлопці.

- У тебе досьє на мене? – запитує роздратовано.

- Я мав підпустити невідомо кого до своєї доньки, не взнавши всього?

Вона закочує очі та гучно зітхає. Хоче вислизнути з обіймів, але я міцно тримаю.

- Ти просто нестерпний. Все знав про мене, але чомусь вирішив, що у мене черга коханців. При тому всьому не розумів про маму?

- Я не вникав у хворобу мами, - кажу винувато. Бо це правда. Коли я аналізував досьє на Тоню, то першочергово перевіряв, чи вона жодним чином не пов’язана з цими виродками.

- Гаразд. Питай.

- Розкажи про тата… - я не договорю, бо бачу її реакцію. Це ненормальна реакція на батька. Вона боїться його, або самих розмов про нього.

- В мене немає батька, - відповідає різко.

- Тобто?

- Тобто я не хочу знати його та чути про нього. Для мене він помер, випарувався, його не існує. Я не знаю, що з ним, і як помре, ридати не буду. Він жорстокий псих. І через нього моя мама раніше пішла з цього світу.