Глава 24. Тоня

Моє зболене серце не знаходить спокою в грудях. Від розмови з Сергієм минуло щонайменше п’ять годин, а я досі не можу заспокоїтися. Ходжу своєю кімнатою, складаю речі, роблю щось незрозуміле, бо намагаюся прибрати хвилювання. Не шкодую через слова, які сказала йому. Я справді вдячна за безмежну підтримку та опору. Але, крім цього всього, він дав мені чудовий урок. Не потрібно спішити, коли справа стосується серця та почуттів. Він нічого мені не обіцяв, був зі мною чесним. Я сама полізла на граблі й отримала болючий удар в лоба. Бо незрозумілі стосунки не для мене. І нехай мені страшенно боляче та геть кепсько, розумію, що роблю все правильно. А ще на мене вплинула смерть мами. Я помаленьку починаю заспокоюватися та втихомирюю свій біль. Я не готова до нових емоційних гірок та перепадів настрою Сергія. Мені не хочеться ворогувати з ним, ображатися. Але зараз життя немов зупинилося та обернулося в іншу сторону. Кохання до Сергія робить мене слабкою та беззахисною. І я не знаю, чи готовий він підхопити мою слабкість та розділити її, бо він не говорить про це. А в його голову я не можу залізти.

- Так буде краще, - кажу собі крізь зуби.

Торкаюся спиною холодної стіни та сповзаю на підлогу. На очі знову виступають сльози. Якщо мій розум кричить мені про моє правильне рішення, то чого серце ніяк не може з ним змиритися? Як я перебуватиму кожного дня біля цього чоловіка та спокійно виконуватиму свою роботу? Краще поїхати світ за очі, щоб не бачити, не чути. Але ж Софія… Її не можу зараз залишити заради свого спокою.

Наступного дня снідаємо всі разом. Намагаюся на Сергія не дивитися, хоча постійно ловлю його погляди на собі. На щастя, Ліза багато говорить, тому приковує всю мою увагу на себе і ніяковість помаленьку зникає.

- Тоню, ти така тендітна та юна. Повірити не можу, що досвідчені професіонали, різні психологи не змогли впоратися з тим, що зробила ти. – Тараторить Ліза, - Софійко, ти любиш Тоню?

Софійка жваво киває. Юля сидить біля неї та постійно приділяє їй увагу – гладить волосся, наливає сік, усміхається їй. Навіть неозброєним оком видно, що вона просто в захваті від малечі.

- Софійка потребувала не спеціалістів, - кажу впевнено, - вона хотіла любові та тепла.

- Сергій також, - підморгує мені Ліза.

Переводжу погляд на Радоманського, а з його очей майже іскри летять. І жбурляє він ці іскри в мене. Не розумію чому злиться. Не я ж це кажу, а Ліза.

- Мені пора, - підводиться Сергій, і це дивно, бо він майже нічого не з’їв, - усім смачного!

Він не чекає відповіді. Просто розвертається та йде. Це в його репертуарі, але така поведінка нагадує мені Сергія, якого я побачила вперше.

- Мамо, хресний не любить, коли про нього так говорять, - усміхається Юля.

- Знаю, - відповідає впевнено Ліза. – Хай позлиться трішки. Йому корисно.

Далі розмовляємо про покупки, стрижки, одяг. Насправді мені не вистачало жіночого спілкування в цьому будинку. Ліля постійно зайнята роботою, тому наші телефонні дзвінки тривають недовго. А Зоя найчастіше розповідає про кулінарію та господарство. Ми весело проводимо час. І так само весело пролітає тиждень. Сергій мене уникає, а мені від цього навіть легше. Софійка робить помітні успіхи і коли Юля та Ліза покидають будинок, вона не просто говорить, а виразно щебече. Складається враження, що дівчинка намагається надолужити втрачені роки.

- Ти ж мене не покинеш? – питає раптом Софія в мене, коли малюємо в її кімнаті.

Я не одразу відповідаю, бо перш за все з дітьми потрібно бути чесними та не годувати їх порожніми обіцянками. І я ж розумію, що колись настане той момент, коли я піду з цього будинку.

- Софійко, а що ти розумієш під словом «покинеш»?

- Залишиш саму.

Її чисті очі стають сумними. В такі моменти мені хочеться пригорнути це маленьке янголятко до себе та не відпускати. Хочеться передати їй свою силу, розум. Щоб вона більше не боялася жити, не хвилювалася через труднощі й в жодному разі не думала, що її можна ось так легко покинути.

- Ти не сама, сонечко. В тебе чудовий тато. І він тебе дуже сильно любить. Ти ж знаєш це? – вона киває головою і я продовжую. – Можливо, колись і настане той день, коли я піду з цього будинку. Але я не покину тебе. Інколи перед дорослими стоїть певний вибір, і що б вони не обрали, не можуть зробити так, щоб добре було всім.

Вона часто кліпає, але мовчить, тому вирішую дати їй обіцянку, яку обов’язково виконаю.

- Навіть якщо піду, ми все одно побачимося колись. Домовилися?

Вона весело киває. Сприймає все це, як гру. Кожного дня я багато розмовляю з нею. І якщо раніше дівчинка всього боялася, то зараз вона смілива та вміє слухати й чути.

Ввечері Сергій кличе мене до себе в кабінет. І навіть від самої думки про це моє тіло вкривають тисячі мерехтливих сиріток. Спускаюся сходами вниз та легенько обіймаю себе. Я боюся не його, а своєї слабкості. Бо якщо він хоча б трохи натисне на мене, я просто здамся добровільно. Заходжу в кабінет і торочу подумки, що маю бути сильною.

- Сідай, - показує на крісло навпроти. Він напружений. І дуже злий.

- Щось сталося?

- Хлопці все охороняють, але я прошу тебе бути сьогодні вночі з Софією в кімнаті. – Він говорить впевнено, різко, дещо брутально. І від цього тону в мене серце втікає в п’яти. – І будь дуже уважною. Якщо бачитимеш чи чутимеш щось підозріле, бери Софію, телефонуй Лілі та їдьте за цією адресою.