Глава 23. Сергій

Ще в лікарні я зрозумів, чому Тоня злилася та кусалася. Але ж люблять жінки зробити з мухи слона. Сказала б прямо, давно б усе вияснили. Так ні, потрібно ходити довкола, кусатися, злитися, борсатися. Інколи у мене складається враження, що жінки створені для того, щоб страждати від вигаданих подій, або ж просто полоскати чоловікам мозок. З ними важко, а без них ще гірше. Коли вона сказала мені про руду, то в голові усе встало на свої місця. План визрів майже миттєво. Мені хотілося провчити Тоню, добряче присоромити. Щоб вона сама до мене прийшла та визнала свою помилку. Але сталася трагедія з її мамою. Я був поруч, не дав упасти в глибоку депресію. І не на часі виясняти стосунки, але відчуваю, що чим далі тягнутиму, тим більші бар’єри вона будуватиме.

Ліза та Юля живуть в іншій області. Юля копія свого батька, тому я особливо трепетно до неї відношуся. Вона моя хрещениця, тому відчуваю за неї подвійну відповідальність. Мені хочеться інколи балувати її подарунками, робити приємне, частково своєю увагою компенсувати відсутність батька.

- Тоню, - звертається Ліза, сідаючи на диван у вітальні, - Сергій розповідав про успіхи Софії та запевнив, що це все твоя заслуга.

Я пильно стежу за Тонею. Вона закушує губу, зиркає боязко на мене. Їй соромно і вона всіляко намагається це приховати. Ну нічого, червоній, крихітко.

- Сергій перебільшує, - говорить невпевнено, - це наша спільна заслуга.

Я просто стою, закладаю руки на грудях та стежу за двома жінками. Тоня більше не дивиться на мене.

- Я знаю його давно, - впевнено продовжує Ліза, - він не з тих, хто применшує власні заслуги.

- Це точно, - хмикає весело Тоня.

- Смішно? – втручаюся.

- Іноді ти буваєш дуже зарозумілим, - сміливо заявляє Тоня і нарешті дивиться мені в очі.

- Іноді?

- Угу. Але згодом я зрозуміла, що ця зарозумілість тобі пасує.

- Пасує зарозумілість? – дивуюся, але усміхаюся. Мені насправді начхати на думки оточуючих про мене. Але її слухати цікаво.

- Твоя зарозумілість обґрунтована певними знаннями та досвідом. Але це все одно не дає права тобі бути пихатим.

- То тепер я пихатий?

- І навіть твоя пихатість тобі пасує.

- І чому ж?

- Бо вона плавно перетікає в мудрість. Іноді. Дуже рідко.

Бачу, як Ліза пильно стежить за нашим діалогом, навіть рота привідкрила, а в очах грають смішинки. Юля також шкіриться і давить в собі сміх. Та навіть моя мала принцеса із захопленням ловить кожне слово Тоні. Відчуваю себе в пастці жіночого царства, де усі проти мене. Але Тоня не нападає, просто висловлює прямо свої думки. Зараз вона знову нагадує мені ту дівчину, яка з першого дня перебування у моєму будинку кидала мені виклики.

- Сергію, - прокашлюється Ліза, - допоможеш нам з речами? Ми хочемо відпочити з дороги. Правда, Юлю?

- Угу, - не припиняє усміхатися Юля, - хрещений, я дуже скучила, але мені потрібно в душ. – Вона йде до мене обійматися і при цьому шепоче на вухо, - вона дуже класна. Якщо ти не хапнеш її, то я розчаруюся в чоловіках.

Здіймаю високо брови. Юля йде на другий поверх, повертає до мене голову та весело підморгує. І коли вона виросла?

Чемно беру валізи та крокую за цим жіночим царством на другий поверх. Мені хочеться продовжити діалог з Тонею, а ще більше прагну залишитися з нею наодинці. Бажаю побачити її поведінку, винуваті погляди. Але ще більше хочу притиснути її до себе та вибити з її голови усю нісенітницю більш дієвим способом.

Коли повертаюся до вітальні, Тоні там немає. Що за чортівня? Хіба вона не повинна шукати зі мною зустрічі, щоб перепросити? Йду до свого кабінету, але думки про Тоню не залишають мене. А коли багато думаю про неї, то в штанах робиться тісно. Вона справжня чарівниця. Хоча ні, відьма, бо не чарує, а приворожує мене. Після обіду сам вирішую з нею поговорити. Саме в цей час у Софії заняття з логопедом, тому знаходжу няньку в саду. Вона сидить в альтанці та просто дивиться в нікуди. Сідаю поруч, але мовчу. Після хвилинної мовчанки не витримую:

- Ти не хочеш нічого мені сказати?

- Ні, - знизує плечима, - а мала б?

- Тобі видніше, - буркаю.

- Спитати хочу. Ти сказав мені вчора ввечері про важливу для тебе людину… Юля? Вона?

- Так. Племінниця. Хрещениця.

Чую, як вона видихає з полегшенням, хоч і намагається це приховати. Жіноча ревність набагато страшніша від чоловічої. Бо чоловіки ревнують в теперішньому часі. А жінки в усіх трьох. Тому й уточняє. Малює свої кордони та мітки.

- Гарна дівчинка.

- І кмітлива.

- Генетика, - усміхається, - головне, щоб…

- Не надто пихата та зарозуміла, - перекривлюю її.

- А ти швидко зметикував, - повертає до мене голову і я бачу легку посмішку на її обличчі.

- Головне, що ти нарешті усміхнулася, - кажу заворожено.

Бо на сонці її волосся виблискує якось по новому. Воно нагадує стиглу запашну пшеницю. Очі виблискують чистим небесним кольором. Вона змарніла за цей тиждень. Зробилася зовсім крихітною і тендітною. Коли їй було сумно, мені хотілося пригорнути її до себе та жаліти до тих пір, поки не виплаче весь сум. А зараз я хочу цю жінку.