Глава 22. Тоня.

Минув тиждень

Не вірю, що мами більше немає. Лежу на траві та просто дивлюся в небо. Дивлюся уважно, пильно, але нічого не бачу. Куди не поверну голову, всюди порожнеча. Моя свідомість мене не слухається. Я роблю справи, про які одразу ж забуваю. Або ж обіцяю щось зробити, аби чимось зайняти себе, і все одно не можу. Мене душить. Тисне в грудях, задуха в тілі, тіснота в горлі. Я постійно беру в руки телефон та пориваюся зателефонувати мамі, щоб спитати, як вона сьогодні. Мені хочеться багато їй розповісти, сказати, порадитися. І наче нічого на тілі не кровить, але враження, наче ампутували частинку мене. Дивлюся, як Софія біжить до мене. Вона мовчки гладить мою щоку та лягає поруч.

- Ти можеш помахати мамі, - говорить доволі чітко.

- Що?

Я переводжу погляд на мале янголятко і не можу повірити, що чую це насправді. А вона дивиться  на мене ясними синіми очима. Цей погляд виразний і впевнений.

- Маму не болить більше, - продовжує Софія.

Сльози самі капають щоками. Не можу зупинитися. Здавалося, за цей тиждень я виплакала все, але вона знову розчулила мене.

- Вона все бачить. І коли плачеш ти, то і вона там плаче. Так?

Часто кліпаю, а вона підносить свою долоньку та торкається моєї щоки. Ласкаво втирає мої сльози, а тоді сама горнеться до мене. У мене в грудях щемить. Мені хочеться кричати на весь світ від надлишку емоцій. Але у горлі сидить міцний клубок, який не дає цього зробити. Від дотиків Софії мені стає легше. Вона мій особистий антидепресант. Вдихаю її аромат, цілую щічки, міцно обіймаю і знову починаю дихати на повні груди.

Сергій став для мене твердою опорою у найжахливіші дні мого життя. Він був поруч майже цілодобово. Організацію похорону та всього іншого взяв на себе. Навіть дав відпустку, але я відмовилася, бо наодинці можна просто збожеволіти. Я вдячна йому. Просто безмежно та шалено вдячна. І досі не можу пробачити собі, що поводилася, як ображене дівчисько поруч з ним. Хоча він з першого дня був зі мною чесним і справжнім.

Ввечері вкладаю Софію спати, а тоді йду в сад. Мені подобається годинами дивитися на вечірнє небо, вкрите зірками, та думати, що десь там сяє і моя мама. Займаю диван на терасі й милуюся чистим небом.

- Тоню, припини себе винити, - чую поруч голос Сергія.

Диван прогинається, бо він сідає поруч. Присувається настільки близько, що ми дотикаємося руками та ногами. Раніше я б сіпнулася, вколола його, а зараз мені тепло поруч з ним. Бо я відчуваю від нього підтримку. Він розуміє мене, як ніхто інший.

- Звідки ти знаєш, що звинувачую? – питаю майже пошепки, не відводячи погляд від неба.

- Ти думаєш, що недостатньо зробила, що пізно почала діяти, що не була з нею в останні хвилини до запаморочення. Цей список можна продовжувати. Так?

- Цей аналіз всіх минулих дій просто пожирає мене.

- Що б ти не зробила в минулому, раніше, чи пізніше, ти не змінила б те, що написано долею.

- Ти віриш в долю?

Повертаю голову до нього і бачу, що він прискіпливо спостерігає за мною. Не відповідає одразу, витримує паузу, але при цьому риси його обличчя стають м’якшими.

- Ні, але знаю, що все відбувається так, як написано. Разом з тим вірю, що ми здатні змінювати майбутнє певними рішеннями. Але ти не могла зарадити мамі. Подумай про те, які муки чекали б на неї попереду. – При цих словах щось невидиме стискає моє горло, і не дає клубку болю вирватися з грудей. Сльози починають текти моїми щоками самі. Я не здатна управляти ними. Почуваю себе беззахисною і слабкою. Але поруч з ним я можу бути слабкою. Від нього відчувається підтримка та опора. Біля нього можу бути собою та не прикидатися сильною тоді, коли хочеться ридати.

- Я ніколи не думала про те, що її чекає, коли взнала про хворобу.

- Я точно знаю, що її чекало, - говорить впевнено, а тоді хмуриться, підіймає руку та втирає подушечками пальців мої сльози.

Я заплющую очі. Біль всередині мене не вщухає, але цей біль стає не таким гострим, не таким колючим і не таким задушливим. Сергій лікує мене. Намагається полегшити муки від моїх ран.

- Точно знаєш? Кого ти втратив, крім дружини?

- Брата. Старшого.

- Мені жаль.

- Я прийняв це. Змирився. І ти мусиш.

- Дякую тобі.

Я гучно видихаю. Сергій легенько обіймає мене за плечі та погладжує. В цьому немає нічого інтимного, чи надто зворушливого. Він не порушує ті кордони, які я сама виставила. Але він стає мені справжнім другом. Другом, якого я кохаю, і який поруч в скрутну хвилину. Через декілька хвилин він підіймається та йде до будинку, залишаючи мене зі своїми роздумами.

- Завтра до нас дехто прийде. Дехто дуже важливий для мене. Добраніч, Тоню.

Киваю головою. Сиджу ще декілька хвилин, а коли відчую, що мерзну, йду спати. Цієї ночі нарешті сплю спокійно. Без тривоги та снів. Кожної ночі прошу, щоб мені наснилася мама. Щоб сказала, чи добре їй, чи більше не болить. Але вона не приходить в мої сни. І я починаю розуміти, чому. Бо я надто слабка, щоб витримати це зараз.

Заходжу зранку до Софії та щиро усміхаюся їй. Вона зістрибує з ліжка та біжить в мої обійми. У дівчинки просто несамовитий прогрес. Сергій розповів, що коли з нею спілкувалася психолог, то повідомила, що дівчинка нарешті відпустила ту важкість, яка не давала їй вільно жити та насолоджуватися дитинством. Вона вправно займається з логопедом і тепер не лише не боїться говорити, а й робить це з кожним днем виразніше.