Глава 21. Тоня

Зачиняюся у вбиральні. Швидко вмиваюся холодною водою та тримаюся руками за раковину. Дивлюся на своє зображення і воно здається мені чужим і розмитим. Що я роблю? Чому постійно показую Сергію свої почуття? Він же привіз мене в лікарню, поли побачив, що сталося щось погане. І, попри мої отруйні колючки, продовжує тут сидіти. Глибоко вдихаю та видихаю, намагаюся впорядкувати думки та змушую своє змучене серце втихомиритися в грудях. Бо там болить, пече. Не розумію, коли я встигла закохатися в цей холодний айсберг. Усе в ньому мене приваблює. Але я не можу розтопити цю кригу. Бо він досі кохає свою дружину і я не можу засуджувати його за це. Біля нього завжди крутитимуться жінки й він користуватиметься цим. Яка ж я ідіотка. Навіщо взагалі лізла у вогонь? Знала, що обпечуся, але все одно придумала собі диво.

Ще раз вмиваюся. Повз мене проходять інші жінки, але не зважаю на них. Мені важко. Я страшенно хвилююся за маму. Бо крім неї в мене нікого немає. Я не можу втратити її. Розумію, яка в неї хвороба, але не відпущу її. Боротимуся до кінця.

Я не знаю, скільки минає часу. Але встигаю заспокоїтися. Даю собі слово поводитися нормально з Сергієм. Я повинна спілкуватися з ним, як із роботодавцем, а не як з колишнім, який начебто мені зрадив з іншою. Від самої думки про ту рудоволосу мене вже теліпає. Зціплюю зуби та нарешті виходжу в коридор. Бачу, що Сергій говорить з лікарем, тому швидко підходжу до них.

- Як моя мама? Я її донька… Антоніна, - швидко говорю, запинаючись.

- У неї критичний стан, - говорить монотонним голосом темноволосий лікар. Його слова б’ють кувалдою по скронях.

- Тобто? Як це розуміти?

- Ми під'єднали її до апаратів…

- Чому це сталося? Було ж все добре.

- Ми намагаємося вияснити причину. Проводимо додаткові обстеження, але, схоже, що хвороба поширюється та прогресує. Ми вас до неї не впустимо. Не сидіть тут, залиште свій телефон і ми зателефонуємо.

Мені паморочиться в голові. Кожне його слово пронизує моє тіло голками. Ці голки тиснуть, роблять мені боляче, але я не маю сил з ними боротися. Бачу, як Сергій відводить лікаря трохи далі та продовжує з ним говорити, а мені немов вуха позакладало. Я плачу, в очах усе пливе. Наче від мене відривають найважливішу частинку мого життя. А я безсила. Ще ніколи не відчувала себе такою безпорадною. До горла підступає нудота і відчуваю, що впаду, але в ту ж секунду міцні руки втримують мене.

- Сідай, - ласкаво звертається до мене Сергій та садить на кушетку в приймальній.

Бачить, що я не реагую і садить мене. А сам сідає навпочіпки біля мене.

- Я… я не можу її втратити, - шепочу тремтячим голосом. Не встигаю втирати сльози, бо вони рікою течуть.

Сергій не витримує, витягує з кишені хусточку та сам втирає моє обличчя. Тоді огортає долонями та легенько натискає на щоки.

- Тоню, опануй себе. Лікарі роблять все можливе. Ми повинні боротися.

- Боротися? Ми?

- Ми, - твердо відповідає, - ти думала, я залишу тебе саму в такій ситуації?

- Ні, - кажу правду, бо встигла його вивчити, - але ти не повинен тут сидіти зі мною.

- Або ми їдемо додому і чекаємо там, або тут. Але разом.

- Я не зможу сидіти там і чекати. Тут я ближче до неї.

Сергій підводиться та сідає поруч зі мною. Бере мене за руку, тримає міцно, а іншою погладжує. Я хочу забрати її, але від цих дотиків моїм тілом розноситься приємне тепло. Голочки менше колють, а в грудях не так палко пече.

- Ти повинна вірити. – Говорить він, не припиняючи гладити мою руку, - як твоя мама відреагувала б на твої сльози? Чи хотіла б вона бачити тебе такою?

- Чому ти це кажеш мені?

- Бо ти сильна. І що б не сталося, маєш такою залишатися. Таке життя. Суворе і непередбачуване. Якщо твоя мама знайшла в собі сили боротися там, то і ти не здавайся тут.

Шмигаю носом, але більше не плачу. Його слова мають певний сенс та заспокійливу дію. Він, як ніхто інший, знає, що таке втрачати близьку людину. Тому я не можу сказати, що він мене не розуміє.

- Дякую тобі, - вимовляю ледь чутно.

- За що?

-  За все.

Він киває головою і ми мовчимо. Кожен думає про щось своє. Чомусь саме в такі моменти ми згадуємо те, що справді має значення. Забуваємо про рутинні проблеми та розуміємо, що все те, чим переймалися раніше, дурниці в порівнянні з людським життям. Саме в такі миті нам не потрібна розкіш, збагачення. Забуваємо про свої амбіції та цілі. Починаємо розуміти, що немає нічого ціннішого від здоров’я. І найголовніше, що для щастя потрібно не так багато. Можна володіти цілим світом і водночас почуватися одиноким. І навпаки – можна стати щасливим на двох квадратних метрах. Очевидно, ми не можемо цього зрозуміти самі. Тому нам посилаються випробування, які повністю змінюють наш світогляд на життя. Ці випробування змушують зупинитися, видихнути, розвернутися та почекати.

- Хочу в тебе дещо запитати, - порушує тишу Сергій, - та лялька у Софії. Ти ж її купила так?

- Так, я обіцяла їй барбі.

- Дорогою додому? Коли я дав тобі вихідний?