Глава 20. Сергій

Тоня вся тремтить, а я не розумію, що відбувається. Вона перебирає пальчиками пасок від сумочки і дивиться кудись в одну точку на дорозі. Мені хочеться заспокоїти її, але не розумію як. Виїжджаємо з двору будинку і я зупиняюся та переводжу на неї погляд:

- Куди?

- В лікарню швидкої допомоги. Тут поблизу, - махає рукою на дорогу.

Звичайно, я знаю де це. Таки щось сталося. На світлофорі знову дивлюся на Тоню. Вона нервово кусає губи. Розумію, що з нею потрібно говорити. Інакше вона просто з’їсть себе хвилюваннями.

- Що сталося?

- Мама. – Говорить надто тихо.

- Що з нею?

- Забрала карета швидкої допомоги. Я не знаю… мені треба до неї.

Не встигаю припаркуватися біля лікарні, як Тоня вибігає з автомобіля та біжить до головного входу. Швидко йду за нею і бачу здалеку Лілю. Тоня буквально вривається у будівлю. Ліля нервово курить та спостерігає за мною.

- Поясниш мені що сталося?

- Її мама в реанімації, - киває головою на лікарню.

- Тобто в реанімації? Розповідай. Що сталося?

- Я приїхала до неї, як завжди, - белькоче швидко, - привезла продукти, ліки… а вона лежала непритомна. Це добре, що у мене є запасний ключ.

- Непритомна? Поранена? Ти щось бачила?

- Ні, - заперечно хитає головою, - вона не була поранена. У неї онкологія.

Чорт. Мене наче кувалдою стукають по голові. Швидко перебираю в голові всю інформацію про Тоню. Мої довбні казали мені про те, що Тоня живе з матір’ю, але жодного слова про її хворобу. Звільню їх до біса.

- Раніше її прооперували й далі хіміо терапія… - продовжує щебетати Ліля.

- Чому ти не розповіла раніше? Ми ж кожного дня бачимося на роботі.

- Це ж не моє… Це її особисте і ми з тобою лише раз говорили про мою подругу. Коли ти шукав няню, - опускає голову Ліля.

- То їй на це потрібні гроші?

Ліля закушує губу та ствердно киває. От я бовдур. Подумки звинувачував її у меркантильності, а насправді це для її матері. Всередині мене все кипить, а голова не встигає переварювати порції нової інформації. Почуваюся повним ідіотом. Оминаю Лілю та швидко заходжу всередину. Бачу Тоню, яка сидить в зоні очікування, опустивши голову. Коли підходжу ближче, то помічаю сльози, які вона одразу ж витирає.

- Туди нікого не впускають, - говорить тихо, дивлячись на підлогу, - її ледве врятували. Добре, що Ліля вчасно викликала допомогу. Інакше…інакше…

Її тіло здригається і я розумію, що їй дуже боляче. Вона боїться втратити матір. Все бунтарство, зухвалість, сила кудись зникають. Переді мною з’являється звичайна слабка дівчина, яка безсила проти страшної хвороби.

- Інакше не могло бути, - сідаю поруч та беру її за руку. Насправді хочу обійняти та щосили притиснути до себе, але вчасно зупиняюся. Не хочу тиснути на особисті кордони, які вона вибудувала. – Ти повинна триматися та вірити.

Вона підіймає голову, спочатку дивиться на наші переплетені руки, тоді заглядає мені в очі. Я бачу в них сум, який плавно перетікає у злість. Потім вона різко забирає свою руку, наче я можу вжалити її отрутою.

- Не треба мене жаліти.

- Це справді виглядає, як жалість? – не витримую, серджуся. Як же з нею важко, але і відпустити не хочу.

- Не знаю. Просто не треба.

До нас підходить Ліля і Тоня нападає на неї з допитом:

- Як це сталося? Чому? Я намагалася вияснити, але мені сказали, що лікар-реаніматолог пізніше прийде до нас.

- Сонечко, - Ліля огортає її обличчя долонями та ласкаво гладить. А я дивлюся на це дійство і не можу відвести погляд. І я хочу так її гладити зараз, заспокоювати. – Це побічна реакція. Щось в цьому лікуванні їй не підходить.

- Отже, потрібне краще. – Бурмочу швидко, бо це бісить. Дві дорослі жінки не змогли прийти до мене з цим.

Бачу, як Тоня блідне. Ліля бере мене за лікоть та просить відійти з нею на декілька хвилин.

- Знаєш що, Радоманський? Я зараз не на роботі та й обставини змушують, тому дозволю собі наглість.

- Дозволь.

- Ти думаєш ми з Тонею не знаємо, що потрібне краще лікування?

- Знаєте?

- На краще лікування потрібні великі гроші, - закочує очі Ліля.

От що я в ній завжди поважав та поважатиму – це чесність і прямолінійність. Вона ніколи не ходить колами біля конкретної причини. Не боїться мене й озвучує свої думки вголос. Злюсь, кидаю невдоволений погляд на Антоніну. Бо вона могла мені все розповісти.

- Чому ви обидві настільки розумні, а не додумалися мені цього розповісти?

- А мали? Вона ж просто няня у твоєму будинку…

Ліля розводить руками, пильно стежить за мною, повертає голову до Тоні, знову дивиться на мене, але ніяк не коментує своїх здогадок. Натомість говорить про матір Тоні:

- Є клініка в Німеччині. Саме там зможуть краще допомогти її мамі. Але це в тому випадку, якщо вона вийде з реанімації.