Глава 19. Сергій

- Ти взнав про Микуленка? – запитую в одного зі своїх хлопців дорогою додому.

- Так, - киває головою Влад. – Ти мав рацію. Він справді від Левчука.

- Точніше?

- Він його брат.

- І як ми це пропустили три роки тому?

Хмурюся, бо я сам тоді все це розслідував і я не міг пропустити факту, що в того покидька є брат.

- У них різні прізвища. Різні батьки, але одна матір. І цей ніде не світився раніше.

- То чого зараз виповз?

- Помста? – запитує мене Влад, торкаючись своєї лисої голови. Запитує та водночас відповідає на своє запитання.

- Іншого варіанту немає.

Приїжджаємо додому. Влад йде до хлопців, а я до вхідних дверей. Сьогодні відвідали з Софією психолога та логопеда. Психолог вражена успіхами моєї доньки. Я і сам вражений, бо за три роки в неї не було такого прогресу, як за короткий час, проведений з Антоніною. Логопед також помітила успіхи й тепер зможе повноцінно займатися з Софією, бо раніше дівчинка відштовхувала від себе, відмовлялася повторювати звуки й від цих занять не було жодного толку.

Антоніна. Ця жінка не виходить у мене з голови. Вона вимагає від мене більшого, поводиться незрозуміло. Сама приходить, а потім відштовхує. Ніколи не намагався зрозуміти жінок, а ця стала для мене ребусом, який хочеться розгадати. Бажає, щоб я став її цуциком? Прагне таким чином приручити? Життя показало мені, що не можна підпускати жінку надто близько до себе. Заборонено прив’язуватися до когось та ставати залежним від цієї людини. Бо це слабкість. А вороги б’ють по найболючішому. Я хочу її до безумства. Постійно думаю про неї, але вона не змусить мене стати тим, кого намалювала її уява. Я такий і нічого їй не обіцяв. Ні до чого не змушував. Нам добре разом, але я не бігатиму на ці чортові побачення.

Заходжу на кухню в розпал вечері. Зоя якраз подає на стіл. Софія сидить поруч з Антоніною та усміхається їй. Переводжу погляд на няньку й зустрічаюся з її холодними синіми очима. Вона не видає жодних емоцій, але дивиться так, наче я винен у всіх бідах планети.

- Доброго вечора, - підходжу до Софії, обіймаю та цілую в щоку.

Антоніна в цю мить відвертається до вікна, наче не бажає глянути на мене зайвий раз.

- Тато, - вимовляє моя крихітка.

Я завмираю, бо три роки не чув цього слова. Моє серце тріпотить у грудях, підіймаючи мене вище, роблячи сильнішим. Усміхаюся та ще раз обіймаю доньку. Зиркаю на Антоніну, але вона продовжує дивитися у вікно.

- Що на вечерю?

І поки Зоя щебече та перераховує страви, продовжую стежити за Тонею. Вона переводить свій погляд на стіл. Думає про щось, бо надто зосереджена. Водить пальчиком по столових приборах. А Софія показує мені ляльку та широко усміхається.

- Улюблена? – питаю.

- Тоня купила, - каже майже виразно.

При цих словах Антоніна різко підіймає на мене погляд. Мружиться, наче може одним таким зарканням спопелити мене.

- Все добре, Антоніно? Як вихідний минув?

- Чудово, - відповідає коротко.

- Їздила додому?

- Так.

- До мами?

- Угу.

Коли Зоя завершує накривати на стіл, Антоніна одразу ж кладе трохи їжі Софії на тарілку й собі. І коли я вкотре хочу щось спитати, набиває рот їжею та ретельно пережовує, навіть не дивлячись більше в мій бік. Цікава поведінка. Хмикаю та їм, бо страшенно зголоднів.

Після вечері вирішую поговорити про усе з Антоніною, а також пояснити їй те, що й сам дізнався сьогодні. Але на моє прохання зайти в кабінет, відповідає різко:

- Вибачте, Сергію, але я вкладатиму Софію спати, читатиму їй казки та займатимуся безпосередньо своєю роботою. А далі мій робочий день закінчиться і я хочу відпочити. Якщо у вас є до мене розмови, чи запитання, то прошу спланувати свій день так, щоб ці розмови припадали в першій половині дня.

Чеканить, як завчений вірш. І придертися особливо не маю до чого. Я сам виставив кордони між нами. А вона на цих кордонах вибудовує ще й високу стіну.

- Як скажете, Антоніно.

Вона підіймається сходами на другий поверх, тримаючи Софію за руку. Бачу, що моя донька щось шепоче їй і Антоніна широко усміхається. Попри все, вона лагідна з Софією. І це найголовніше.

Вночі мене знову переслідують жахіття. Цього разу в них головна роль відведена не Тетяні. Тепер ці покидьки переслідують Антоніну. Вона настільки в’їлася в мої думки, що свідомість сама підкидає мені це. В горлі настільки сухо, що хочеться негайно випити чогось. Спускаюся на кухню і бачу тьмяне світло, а біля стільниці Антоніну, яка спершись руками, важко дихає. Я підходжу близько, і коли вона чує мої кроки поруч, то підстрибує та різко розвертається. На мить втрачає рівновагу, але я встигаю зловити її. Міцно тримаю за талію та притискаю до себе. Вона, як полохливий зайчик. Її щоки блищать, але я не можу зрозуміти, від чого саме. Очі червоні. Плакала?

- Що ти робиш? – запитує різко.

- Тримаю тебе.