Глава 18. Тоня

Минає тиждень нашого солодкого і непередбачуваного періоду з Сергієм. Я не знаю, як назвати наші стосунки. Та й загалом не розумію, чи стосунки в нас. Між нами шалена пристрасть, я бачу його голодний погляд на собі, але він надто різний і непередбачуваний. Малослівний, різкий, але разом з тим бажаний для мене. Я не можу зрозуміти, хто я для нього – тимчасове захоплення, чи справді щось серйозне. Знаю, що він важко переживав втрату коханої дружини. Коли думаю про це, то ловлю себе на думці, що ревную до неї. На скільки тупо ревнувати до померлої? Дуже… Але все одно мене пожирають неприємні думки, коли згадую, як він кликав її уві сні. І понад усе боюся, що я всього лише її заміна. Одного разу Зоя проговорилася мені, що я дуже схожа на його покійну дружину. І Софійка успадкувала її зовнішність. А нашу з нею подібність я вловила ще під час першої зустрічі.

Спускаємося з Софією на сніданок. Вона міцно тримає мене за руку. Дівчинка дуже прив’язалася до мене і я не уявляю, як зможу її залишити. Хоча колись доведеться це зробити. Сергія немає і я не здивована. Він рідко з нами снідає. У нього постійно виникають нагальні справи і мене це розчаровує.

- Пішов? – питаю Зою.

- Так.

Зітхаю і сідаю на одне з крісел.

- Я не хочу кашу, - вимовляє повільно Софія.

У нас помітний прогрес. З кожним днем вона усе більше говорить. І головне – не боїться цього. Тепер дівчинка спокійно каже, чого хоче, чи навпаки. Проявляє свої емоції, не тримає в собі образу. Одним словом, поводиться, як дитина. Три дні тому вона почала говорити короткими реченнями. Нехай повільно, нехай не завжди правильно, але старається і це похвально.

- Який же в тебе гарний голос.

Зоя сідає поруч з нами, підпирається на долоню головою та пильно стежить за малою білявкою.

- Вона взагалі красуня, - кажу правду й бачу, як Софія усміхається. – Схожа на барбі. Подобається тобі барбі?

- Не знаю, - Софія знизує плечима.

- Отже, надолужимо. Потрібно купити барбі.

Ми граємо з Софією цілий день. Навіть заняття проводимо в ігровій формі. Їй подобається навчатися. Вона здібна, але надто довго спала в темряві. Як і її татко. Ввечері Сергій сам кличе мене до свого кабінету. Я навмисне затримуюся та запізнююся щонайменше на тридцять хвилин. Бо відчуваю себе дівчинкою за викликом і мене це бісить. Коли заходжу, то чітко бачу невдоволення на його обличчі. Він підходить до мене, тягне за талію та палко цілує. В цій палкості відчувається злість. Ніколи мене так не цілували, як він. Пристрасно, голодно, спрагло, немов я найсолодший фрукт на планеті. Доводить мене до тремтіння, робить слухняною у своїх руках, запалює всю та змушує горіти, вибиває усі думки з голови та підлогу з-під ніг.

- Ти чого так довго? – бурчить мені в губи, - невже з другого поверху такий довгий шлях?

- Я… - хапаю повітря та примружую очі, - я хочу поговорити.

- Справді? Хочеш говорити?

Він нахиляється, торкається моєї шиї носом, легенько цілує. Тоді занурює долоню у моє волосся та притягає до себе за потилицю, але я відхиляюся від чергового поцілунку. Підходжу до стола та сідаю в крісло.

- Гаразд, - бурчить невдоволено, - поговоримо за цим столом.

Я мовчу, чекаю. Він сідає навпроти, впивається у мене збудженим поглядом, але слухає.

- Хто я для тебе?

- Солодка мука, - відповідає одразу, але розтягує слова.

Я чекала почути будь-що, але він вкотре вміє дивувати.

- Солодка?

Він мовчить, але мружиться та ковзає поглядом моїм обличчям, кочує до грудей, опускається далі. Іноді цей погляд нагадує хижака. Дуже вправного хижака, з прекрасною витримкою та безмежною силою волі. Бо він стримується та продовжує слухати, хоча я чітко бачу, що хоче зовсім іншого.

- Мука? – надіюся почути відповідь бодай на це запитання.

- Колись я розповім тобі більше.

- Чому не зараз?

- Ти не готова, - випалює, чим дивує мене.

- Чому ти вирішуєш за мене? Я готова… Я хочу знати. Мені набридло бути лялькою для втіх.

- Набридло? – Сергій підіймається та через стіл нависає наді мною. – Я не помітив, щоб ти нудилася.

- Ти не розмовляєш зі мною. Я не знаю, хто я для тебе, не розумію, що між нами.

- Тобі погано зі мною?

Він обходить стіл та опиняється поруч. Сідає на край стола, закладає руки на грудях і нагадує крижану скелю. Хоча ще хвилину тому палав так само як і я. Мене дивує його вміння опановувати емоції.

- Ні, - відповідаю правду. Бо мені справді добре з ним. Настільки, що я боюся розбитися на тисячі уламків, коли ця казка закінчиться.

- Довіряй мені.

- Хто я для тебе? – продовжую свій допит. Я хочу почути хоч якусь визначеність.

- Хочу тебе. Постійно. Думаю всюди про тебе. Не можу ні на одну жінку дивитися, окрім тебе. Це правда. Більшого не чекай від мене сьогодні.

Закушую губу. Бо він каже навіть більше, ніж я очікую. У своїй різкій манері, з невдоволеним обличчям, роздратовано, але я впевнена, що це правда. Бо коли він не хоче чогось казати, мовчить. Для нього в будь-якому випадку краща мовчанка, ніж солодка брехня.