Глава 17. Тоня

Тремчу, мов осінній листочок, якого не шкодує вітер та кидає у різні боки. Досі не розумію, що сталося та як саме все відбулося. Я отямилася лише тоді, коли побачила кров на сорочці Сергія. Його реакція була миттєвою. Не знаю, як він відчув небезпеку, але швидко закрив мене собою. Заплющую очі та дякую Богу, що все обійшлося легким пораненням. Про глибший сенс всього цього вирішую подумати пізніше. Бо тверезо мислити просто неможливо.

Ми перебуваємо в лікарні. Сергій досі без свідомості після операції, а я чатую біля його ліжка. Слідкую за кожною зміною емоції на його обличчі. Мені хочеться, щоб він скоріше отямився, відчуваю себе винною за те, що сталося. Мені потрібно з ним поговорити, або хоча б висловити всі свої думки. У нього поранене праве плече, тому коли він розплющує очі та хоче порухати рукою, кривиться, бо не може повноцінно цього зробити.

- Не рухайся, - торкаюся легенько його долоні, підводжуся з крісла та встаю ближче до нього.

- Я в раю? – дивиться на мене з-під густих вій дивним поглядом.

- В пеклі, - випалюю швидко та закушую губу, однак бачу ледь помітну посмішку на його обличчі. – Як почуваєшся?

- Ти ціла? – ігнорує моє питання та ковзає поглядом моїм тілом, шукаючи рани. Коли нічого не знаходить, запитує далі. – Софія?

- Вона вдома з охороною та Зоєю. І я в нормі…це ти постраждав. І все через мене… - моє тіло огортає шалене тремтіння. Не можу й двох слів зліпити до купки, тому белькочу швидко, - якби я не побігла за тобою…якби не відчитувала… ти ж давав мені зрозуміти…а я не слухала…

- Тоню, - перебиває він мене пошепки та кашляє.

- Що? Болить?

Здоровою рукою він показує мені, щоб нахилилася. Хоче щось сказати, але не може. Я  швидко нахиляю голову, а він хапає долонею за потилицю та впивається губами в мої уста. Не жадібно, не пристрасно, чи шалено. Легко, ніжно, спокійно, але до безумства солодко. Відчуваю, як поступово зникає тремтіння. Живіт наливається приємною важкістю. Він відпускає і я бачу в його очах бурштиновий спокій. Він дивиться на мене якось по іншому. Його погляд не прискіпливий, як зазвичай, а розслаблений.

- Головне, що ти ціла. – Вимовляє виразно кожне слово, - решта тебе не має хвилювати.

- Як це не має? Це ж через мене…

- Мене поранили через мене, а не через тебе.

Я сідаю знову в крісло, бо ноги не тримають. Так, я розумію, що я не настільки важлива персона, щоб у мене навмисне цілився хтось. Я можу бути сміливою у всьому – в боротьбі з хворобою моєї матері, у вихованні Софійки, в перебудові свідомості айсберга. Але не в ситуаціях з криміналом та зброєю.

- Я хочу знати все. – Вимовляю майже пошепки, - ти злочинець?

- А хіба дівчаткам не подобаються погані хлопці?

- Подобаються, але розумні  дівчатка тримаються від таких хлопців якомога далі.

- Втечеш? Я можу не відпустити.

- Відпустиш, якщо захочу втекти, - кажу впевнено. Він дивується, а я продовжую, - бо ти надто сильний, щоб тримати жінку силоміць. Лише слабаки це роблять.

- Мені не потрібна сила, щоб втримати тебе.

- Впевнений?

- На всі сто.

- Чому?

- Бо ти вже моя. І продовжуєш чатувати біля злочинця.

- Це в тобі говорить самовдоволення?

На мить стає образливо через його самовпевненість. Але розумію, що він каже правду. Сергій прямолінійний. Чого від нього ще можна чекати, окрім правди. Він усміхається, почувши моє запитання, киває заперечно головою, а тоді спокійно відповідає:

- В мені говорить надія.

- Надія?

- Надія, що там, - рукою показує на груди, -  закінчиться дощ.

Завмираю та не дихаю. Він говорить це щиро. Я бачу, як йому боляче в цю хвилину. Мені хочеться пригорнутися до нього, вилікувати його серце. Але йому  не потрібна моя жалість. Він відкрив мені двері у свою душу на маленьку шпаринку. Далі мені вхід поки що заборонено. Сергій з тих чоловіків, які ніколи повністю не відкриваються. І його загадковість дуже приваблює. Малослівність перероджується в особисту філософію життя. Я розумію сенс його слів. Бо він надто довго перебуває у темряві. Ця темрява пожирає його, бо чим довше він там, тим глибшою та небезпечнішою вона стає.

- Після кожного дощу виходить сонце, яким би затяжним та проливним він не був.

- Моє сонце забуло про мене, - хмикає.

- Знайди його та змусь визирнути.

- Змушу.

Дивиться своїми темними очима в мої. Я просто тону в них. Закохуюся по самісінькі вуха і нічого не можу з цим вдіяти. Мені хочеться стати його сонцем, але я боюся обпектися до свого ж сяйва.

- То ти злочинець? – вирішую, що мені потрібна відповідь.

- Ні, - відповідає швидко і я вірю.

- Чому в нас стріляли?

- Не можуть змиритися з тим, що за все доводиться платити в цьому житті.

- Ти можеш не говорити загадками? – хмурюся, бо не можу зрозуміти сенсу його слів.