Глава 15.Тоня

- Мяу, - каже Софія та підходить до мого ліжка, а тоді застрибує до мене.

- Ти ж моя, кицю, - лоскочу її, а коли чую дзвінкий сміх, то й сама усміхаюся.

Усміхаюся, а на серці така туга, що хочеться вити від розпачу. Від останньої розмови з Сергієм минув тиждень. І з того часу я його більше не бачила. Взагалі. Я навіть запитувала Зою, чи не поїхав він кудись. Але жінка запевнила, що Сергій вдома. Просто прокидається дуже рано, не завжди снідає, приходить надто пізно. А в той єдиний день, коли він бачився з Софією, дав мені вихідний. Повідомив про це через Зою. Звичайно, я скористалася цим та відвідала маму. Поприбирала в неї, наготувала багато їжі, закупила все потрібне й повернулася. І все одно не бачила його. Від розуміння того, що він навмисне уникає мене, на душі геть кепсько. Так, я можу підстерегти його, але що я скажу? У мене в голові такий сумбур, що не розумію, чого конкретно хочу. Я довго думала над останніми словами Сергія. І нарешті зізналася собі, що теж хочу цього чоловіка. Мені приємні його дотики. Я водночас тремчу та тріпочу, розправивши невидимі крила. Мене заводить його суворість та прямолінійність. А малослівність це взагалі те, що давно ціную в чоловіках. Я побачила, що він вміє бути іншим. Просто те інше потрібно витягнути з нього… Але які у нього наміри щодо мене? Розважитися та викинути?

- Ки-ця, - чую голос Софії, який виводить мене з роздумів.

- Моя ти розумниця. А тепер скажи собака.

- Со-ба-ка.

Знову хвалю дівчинку. Їй поки що важко говорити, але вона дуже старається. Кожного дня ми тренуємося. Бо їй бракує не лише сміливості, але й фізичних навиків. Біля мене вона не соромиться та поводиться розкуто. Але як тільки бачить на горизонті ще когось, то одразу замовкає. Вчора у мене виникла ідея. Софії не можна постійно перебувати в цих стінах. Ми маємо вийти з нею в якесь людне місце. Бо з такими темпами вона боятиметься скупчення людей. Вирішую сьогодні обов’язково поговорити з Сергієм. Він може уникати мене скільки завгодно. Але ігнорувати цю крихітку я йому не дозволю.

Спускаємося разом з Софією на сніданок. Я не здивована, коли бачу місце Сергія порожнім. Ця поведінка починає дратувати. Зарився головою в пісок, як страус, і навіть не планує звідти вилазити. Зціплюю зуби, а перед дівчинкою вдаю щасливий вигляд. Підходжу до Зої та шепочуся з нею.

- Він був?

- Він є, - бурмоче Зоя, - у кабінеті.

- Он як? – додаю іронії в голос, - ведмідь виліз зі своєї барлоги. Піду навідаюся.

- Він просив його не турбувати.

- Я не турбуватиму. Серденько, - звертаюся до Софії, - їж кашу, а я зараз повернуся.

Не турбувати його. От же самозакоханий ідіот. Цілий тиждень я його не турбувала. Сьогодні потурбую. Я не стукаю, різко відчиняю двері й буквально вриваюся у кабінет. Сергій повільно підіймає голову та свердлить мене своїми темними вугликами. Під очима синці, на щоках та підборідді кількаденна щетина. Він виглядає втомленим. Таким, наче декілька днів не спав.

- Чому ти вриваєшся? – запитує різко.

Я підходжу ближче й помічаю, що він швидко закриває кришку ноутбука. Складається враження, що я чогось не маю бачити. Або ж це в мені розігралася підозрілість через тиждень копирсань у своїй голові.

- Ти уникаєш мене? – запитую прямо.

- Не уникаю.

- Справді? Після нашої останньої розмови ти просто випарувався.

Для певності розводжу руками та підвищую тон. Не розумію, звідки у мені стільки збудження, але його спокій явно дратує мене.

- Виникли невідкладні справи. Тоню, світ не крутиться навколо тебе.

Він підводиться, обходить стіл, сідає на нього і таким чином опиняється зовсім близько до мене. Махати руками на відстані простіше, ніж коли він поруч. Тому намагаюся втихомирити кров у венах.

- Не крутиться, - повторюю його слова, - настільки невідкладні…. – бурмочу швидко, - що не було часу на доньку?

- Я бачився з нею.

- Один раз.

- Зате цілий день. Вона навіть говорила зі мною, - при цих словах втома на його обличчі кудись зникає. Я бачу, наскільки йому приємно це усвідомлювати. Він міняється, або ж з кожним днем все глибше вивертає себе справжнього.

- Один день замало.

- Справді?

- Вона сумує за тобою.

- Вона? – питає, роблячи двозначні натяки.

- Так. І я хотіла з тобою поговорити.

- Говори, якщо вже увірвалася.

- Софії потрібно в люди. – Швидко говорю, бо вже бачу на його обличчі невдоволення, - скоро вона може здичавіти та боятися людей. Вона ж закрита тут в чотирьох стінах. Зовсім скоро їй до школи. Ти хоч думав, як вона реагуватиме на однолітків?

Сергій хмурить брови. Не спішить мені відмовляти. Тоді підводиться та підходить до вікна. Завжди так робить, коли потрібно зосередитися.

- Зараз не можна. -  Відповідає м’яко.

- Чому?! Що станеться, якщо вона на декілька хвилин  вийде кудись? Наприклад, на атракціони? Вона була там хоч раз?