Глава 14. Тоня

Закриваюся у ванній кімнаті та притискаюся спиною до дверей, наче боюся, що за мною хтось вженеться. Торкаюся подушечками пальців палаючих уст і не можу повірити, що все це сталося насправді.

- Він поцілував, - бурмочу собі під ніс.

Заплющую очі й знову відчуваю присмак поцілунку. Щоки палають, а серце просто виламує грудну клітку. Я не розумію, як реагувати на це. Невже айсберг водночас може обпікати? Він ігнорує, звинувачує, обморожує…. А потім просто цілує. Як ні в чому не бувало. Ласкаво огортає руками обличчя та ніжно цілує. Я настільки спантеличена, що всі мої думки збилися в одну велику купу. Ноги зробилися неслухняними, а тіло досі тремтить. Підходжу до раковини, довго дивлюся на себе в дзеркало. Мої сині очі геть темні. У них палає невідомий мені блиск. Швидко вмиваюся холодною водою, попри свій макіяж. Роблю це знову й знову, поки не приходжу до тями. Як мені реагувати на це? Він вважає, що у мене черга коханців, зневажає, а тоді лізе цілуватися? Зціплюю зуби, бо до мене доходить істина його намірів. Вирішив розважитися зі мною? А що…мабуть, зручно.

Мене охоплює шалена злість. Хоча я до кінця не розумію злість це, чи пристрасть. Бо той поцілунок не виходить з голови. Змушую себе вийти у вітальню. Дівчатка граються, Ігор сидить на дивані, а Сергій у кріслі. Як тільки Радоманський помічає мене, то переводить на мене свій погляд. Роздивляється уважно, але жоден м’яз на його обличчі не ворушиться. Кам’яне лице, на якому я не можу нічого прочитати. Першою перериваю зоровий контакт, тоді йду до дівчаток та сідаю поруч з ними на підлогу.

- Вас надто довго не було, - чую голос Ігоря, - Тоню, я уже хотів вас шукати.

Від нього надто багато уваги. І це починає мене дратувати. Я не люблю такі наполегливі залицяння з першої хвилини знайомства. Так, він не дозволяє собі нічого зайвого. І саме тому я ввічлива у відповідь. Але все одно мені цього забагато.

- Вирішила трохи усамітнитися, - кажу йому майже прямо, без натяків.

- Ви, мабуть, втомилися. Стільки смакоти приготували.

- Трохи є, - вичавлюю з себе усмішку, а тоді звертаюся до дівчат, - а хто склав цей будиночок?

- Софія, - швидко вимовляє Емілія.

- Справді? Серденько, ти сама зліпила ці детальки?

Дивлюся на своє сонечко, а вона не просто сяє. Дівчинка пишається тим, що змайструвала все сама, і тим, що її хвалять за це. Я починаю розглядати будиночок з усіх боків і не приховую свого захвату. Переводжу погляд на Софію, а вона ворушить губами. Моє серце в цю мить завмирає. Кожен найменший шум у кімнаті здається зайвим. Я хочу почути цей красивий голос і вона говорить:

- Я сама.

Ледь чутно. Не до кінця розбірливо, але я її завжди чую. Навіть тоді, коли вона мовчить. І розумію. Навіть тоді, коли весь світ не розумітиме, я відчуватиму її. В дитячому садку я спілкувалася з багатьма дітками. Але ніхто не викликав у мене той спектр емоцій, що Софія. Я споріднена з нею.

Обертаюся на Сергія і розумію, що він також це почув. Він легенько киває мені головою і ми обоє не акцентуємо на цьому увагу. Я продовжую хвалити будиночок, а тоді ми починаємо грати в різні ігри з дівчатами. Коли добряче темніє, Ігор бере Емілію, дякує за все та прощається. А тоді тисне мою руку, нахиляється, цілує в щоку та шепоче:

- Ми обов’язково зустрінемося. Я попіклуюся про це.

Після цих слів віддаляється, а мене наче током вдаряють. Після дотиків Сергія я відчувала поколювання, тремтіння. Але все здавалося мені приємним. Незвичним, але точно не гидким. А коли Ігор нахилився та ще й поцілував у щоку, мені хотілося втікати. Він доволі красивий чоловік, вихований, з почуттям гумору. Але я не хочу, щоб він наближався до мене.

Я уникаю Сергія. Знаю, що ми маємо поговорити про той поцілунок, але не знаю, як поводитися. Беру Софію за руку та швидко йдемо разом на другий поверх. Вирішую, що посуд та все інше приберу, коли дівчинка засне. Головне – це швидше втекти від його прискіпливого погляду.

Допомагаю Софії купатися і поки вона насолоджується білосніжною піною, вирішую попрактикувати склади.

- А як киця каже?

- Мяу, - швидко вимовляє дівчинка.

- Розумничка ти моя, а собачка? Знаєш?

Вона весело киває мені.

- А я не знаю, - знизую плечима та хмурю брови, - або я забула. І хто б мені нагадав?

- Гав, - викрикує Софія та мало не лопає від сміху.

- Точно. І як я могла забути. А курочка?

Ми довго граємо в цю гру. Деякі склади повторюємо двічі. Ті тварини, яких вона не знає, я розповідаю. Вкладаю її спати й відчуваю шалене виснаження. День виявився надто довгим та насиченим на події. Хочеться піти в душ і впасти на ліжко. Але я йду на кухню, бо не хочу виглядати в очах Зої жахливою господинею. Ступаю тихо, прислухаюся до будь-якого шуму. Боюся натрапити на Сергія. Закушую губу та подумки корю себе за боягузтво. Я постійно кидаю йому виклики, протирічу, показую свій бунтарський характер. А він поцілував і все. Я розм’якла і тепер не знаю, як поводитися. Вирішую, що зранку обов’язково вискажу йому своє невдоволення. Гучно видихаю, коли бачу, що на кухні тихо. Вмикаю світло та швидко прибираю. Заповнюю посудомийну машину та збираюся йти спати, різко розвертаюся і вдаряюся в щось тверде. Підіймаю голову та зустрічаюся з темними вугликами, які не розглядають мене,  а спопеляють поглядом.