Глава 13. Сергій.

Не можу відвести погляд від няньки. Чекаю на її відповідь більше, ніж Ігор. Що вона відповість? Розкаже про своїх коханців? Бісять мене ці коханці, Ігор також. Бо не встиг переступити поріг будинку, як почав виляти хвостом навколо Тоні. Хоче переспати з нею. Я чудово знаю свого друга. Декілька років тому його дружина пішла від нього до коханця. І з того часу він мстить всьому жіночому роду. Прикидається джентльменом, а насправді використовує молодих дівчат, бере своє, а тоді кидає їх. І чому мені не байдуже з ким вона спатиме? Міцно стискаю кулак під столом та продовжую спостерігати за нею. Вона коливається, не одразу відповідає:

- Це складне питання, - відповідає загадково, чим ще більше підбурює цікавість Ігоря.

- Інтрига, - стелить солодко друг, - так навіть цікавіше.

- Жодної інтриги, - перебиває його Тоня та скеровує свої синющі очі на мене. В тих очиськах можна потонути назавжди. Не люблю, коли вона так дивиться. Проникає під шкіру та лоскоче мене там. Наче нічого не робить, а я пливу, мов школяр.

- А в чому тоді справа?

Тоня переводить погляд на дівчаток та відправляє їх погратися у вітальні. І як тільки розуміє, що її не почують, впевнено чеканить:

- Просто один впертий баран вбив собі в голову, що у мене коханець, і навіть не один. Уявляєте? – переводить погляд на Ігоря та високо здіймає свої брови, - зробив висновок, не спитавши про це в мене.

- А вам заборонено мати коханців? – увійшов в кураж Ігор.

- І я про те, - розводить руками Тоня, - мої коханці. Отже, моя особиста справа.

- Той баран, - втручаюся, бо не витримую, - звинуватив тебе не в списку коханців, а в брехні.

Підводжуся, бо мене бісять ці двоякі та незрозумілі ігри. Я звик говорити прямо, а не ходити довкола.

- Ти куди? - Ігор теж підводиться.

- В кабінет. На торт прийду.

Мене стримує присутність дітей та друга. Бо дуже хочеться дати добрячої прочуханки цій няньці. І я це зроблю, коли залишимося наодинці. Але Ігор не дає мені спокою. Йде за мною, наче я проблемний підліток, якого не можна залишати самого, бо можу щось заподіяти собі.

- Що з тобою? – питає, коли опиняємося в кабінеті наодинці.

- А з тобою? – не витримую та показую йому свій гнів, - у світі не залишилося інших жінок? Якого біса ти вчепився в Тоню?

- Ти ж знаєш правила, - зловтішається він та плескає мене по плечу.

- Ми давно не школярі.

- Ти міг сказати мені, що вона твоя. І тоді я натисну на гальма.

Він підіймає руки вгору, вказуючи на свою капітуляцію.

- Вона не моя.

- Але хочеш її.

- Не хочу. Вона ще те стерво. Але з Софією ладнає, тому бачу прогрес.

- Тобто не твоя, не хочеш, але все одно бісишся? – підморгує мені Ігор.

- Характер. Ти ж чув, я баран ще той.

Згадую її слова та подумки усміхаюся. Бо її сміливість не просто захоплює мене, вона заводить. Перевертає у мені все. Жодна нянька не дозволяла собі спілкуватися зі мною подібним тоном. Усі попередні говорили солодко, відповідали те, що хотів почути, а за спиною розводили плітки. Тоня ж говорить прямо. Я не можу її зламати. Чим більше тисну, тим сильнішою вона стає. І це справді приваблює в ній. Ігор має рацію. Я злюсь, шалено злюсь. Не хочу, щоб він взагалі крутився біля неї, але не можу це нічим аргументувати. Бо вона не моя власність.

- Роби, що хочеш, - рубаю різко, хоча в голові зовсім інші думки. – Йди, я скоро приєднаюся.

Не знаю, скільки минає часу. Але встигаю випити декілька склянок віскі у своєму кабінеті. Пекучість в горлі відволікає та притуплює злість. Коли повертаюся на кухню, то бачу, що дівчата сидять за столом, а Ігор допомагає Тоні з тортом. І що там допомагати? Сама його зробила, а з холодильника не витягне? Швидко опиняюся біля них. Бачу, що Ігор торкається Тоні. Усе робить випадково, але цілеспрямовано.

- Тоня може сама це зробити, - киваю головою на торт.

- Він надто важкий для цих ніжних рук.

- Ці руки самі його спекли, - говорить Тоня та виглядає роздратованою. Дивиться почергово на нас з Ігорем, а тоді вказує на стіл, - сідайте. Я зроблю все сама.

Переглядаємося з Ігорем, але синхронно повертаємося та прямуємо до дітей. Краєм ока спостерігаю за кожним рухом Антоніни. Вона вправно розкладає свічки на торті та запалює їх. Виглядає все просто та по домашньому. Просить вимкнути світло й Ігор чемно слухається. Їй Богу, як ручний собачка біля неї. Далі Антоніна несе торт та показує мімікою нам, щоб ми співали. Мовчу, а Ігор підспівує їй. Переводжу погляд на свою доньку, а вона сяє. Дивиться на торт, в її чистих бездонних очах відбивається світло свічок і я бачу там життя. Вона втирає щоки, бо по них течуть сльози, але, попри це, усміхається. Не можу спокійно на це дивитися. Всередині мене щось стискається і не дає вільно дихати. Дивлюся на Тоню, а вона впевнено співає та широко усміхається. Не можу відвести погляд. Вона красива, шалено красива. І я можу злитися скільки завгодно. Але мушу визнати, що розумію Ігоря. І я хочу її, шалено хочу. Тому мене до бісиків злять оті коханці, залицяння Ігоря. Мені хочеться всіх відігнати від неї, мов набридливих мух.