Глава 12. Тоня

- Діти, їй Богу, - бурмоче в телефон Ліля, - ні, ну нехай йому захотілося пограти. Ти ж не повинна виконувати всі захцянки. Я привезу тобі торт.

- Ні, - відповідаю різко. – Хочеш, щоб я виглядала криворукою в його очах? Я ж вмію прекрасно випікати торти. Забула?

- Забудеш тут… я після твоїх тортів завжди змушена відпрацьовувати подвійне тренування в спортзалі.

- Ну ось… тому я сама. І телефоную я не тому. Ти була в мами?

- Зранку.

- Як вона? – питаю стурбовано.

- Ти ж часто спілкуєшся з нею.

- Ти знаєш її. Вона постійно каже, що все добре, що чудово почувається і все таке. Але ж я знаю, що вона не скаже правди… як вона виглядає?

- Бадьоро. Навіть краще, ніж минулого тижня. Це правда, Тоню.

- Гаразд, - гучно видихаю, - відключаюся. Дякую тобі, моя зірочко.

- Обіймаю тебе, цукерко, - прощається Ліля.

Дивлюся на Софію, яка зацікавлено спостерігає за мною.

- Допоможеш мені з тортом? – вона усміхається та киває мені. Всипаю потрібну кількість муки, какао, розпушувач та даю їй розмішувати. Вона не приховує свого захвату. – А це ми поки що покладемо в цю розумну машину. – Показую на міксер.

Софія усміхається, бо я говорю все з інтонацією та відповідною мімікою. Обожнюю, коли вона усміхається. Цей сміх настільки дзвінкий та приємний для вуха, що навіть похмурі дні поруч з нею здаються радісними. Готую тісто для коржів, тим часом нагрівається духовка. До кожного процесу залучаю Софію. Таким чином вона відчуває себе потрібною, корисною і постійно усміхається. Поки випікаються коржі, готую холодні закуски, а в міксері тим часом збивається крем для торта. Я вмію готувати. І якщо Сергій таким чином вирішив провчити мене, то він прогадав. Через п’ять годин у мене готовий торт, а мариноване м’ясо та закуски в холодильнику. Залишилося приготувати лише салат. Вирішую зробити це перед приходом гостей, щоб усе залишилося максимально свіжим.

- Дівчаткам треба трошки причепуритися, правда, серденько?

Софія киває мені головою. На мить застигаю, бо бачу, що вона ворушить губами і намагається щось сказати. Я терпеливо чекаю, але в неї нічого не виходить. До неї підбігає кошеня, яке Сергій все ж дозволив залишити і треться мордочкою до ніжки Софії. Дівчинка нахиляється, гладить його. Після цього бере на руки та спокійно вимовляє:

- Мяу.

- Що?

- Мяу, - повторює Софія та усміхається мені.

- Так, котик саме так каже.

Ми підіймаємося на другий поверх і я розумію, що повинна робити, аби допомогти їй. Займаючись з Софією, я давно помітила, що дівчинка дуже розвинена на свій вік. Вона знає букви, цифри, кольори, бо вправно це все показує мені пальчиком. В неї гарна моторика рук, чудова уява. Вона доволі швидко складає пазли та розгадує головоломки. Але не може розмовляти. Бо Софія тільки но навчилася розмовляти в свої три роки й одразу припинила це робити. Для гарної вимови дитина повинна практикувати свої навички кожного дня. Як же я раніше до цього не додумалася? А Сергій? Я впевнена, що йому про це говорили психіатри.

- А можеш знову повторити, як киця каже? – питаю ласкавим тоном Софію, коли опиняємося в її кімнаті.

- Мяу.

Вона відповідає спокійно, не запинається. Отже, ми практикуватимемо з нею склади. У мене серце мало не вискакує з грудей від щастя. Бо я нарешті розумію, куди повинна рухатися далі. Для вечора обираємо з Софією красиву сукню бірюзового кольору. Я роблю їй зачіску, залишаючи половину волосся розпущеним. Сама ж одягаю єдине плаття в гардеробі, яке привезла сюди. Однотонне, біле, трохи вище колін. Водночас доволі мило та зручно. Вирішую зробити легкий макіяж, підводжу очі, наношу ледь помітну помаду, дозволяю Софії взяти кісточку та провести собі щічкою. І хоч на кісточці немає жодної косметики, дівчинка на сьомому небі від щастя. Бо кожна жінка, чи доросла, чи маленька, прагне бути принцесою. І якщо я можу хоч на мить подарувати їй ці відчуття, то робитиму це.

Спускаємося вниз. Бачу Сергія у вітальні. В його руці стакан з коричневою рідиною. Коли чує кроки, повертає до нас голову. Помічаю, що його рука застигає в повітрі, а уста не торкаються стакана. Він завмирає і прискіпливо стежить за нами. Або ж за мною, бо на мить його темні очі зустрічаються з моїми і я помічаю в них зацікавлений блиск. А чи не занадто серйозно я підійшла до підготовки? Бо Сергій у звичайній сорочці, а ми з Софією в сукнях, наче не вдома будемо, а збираємося в дорогий ресторан.

- Ми не занадто вирядилися? – питаю Сергія, киваючи на сукні.

- Занадто, - відповідає різко, а тоді вимовляє м’якшим тоном, - але гарно. Дуже.

Чую дзвінок у двері. Сергій сам поспішає відчинити. Не розумію, чому хвилююся, але мені дуже важливо справити гарне враження на цього дядька Ігоря. Я боюся, що він поводитиметься так само як Сергій при перших наших зустрічах. Ще одного пихатого впертюха я просто не витримаю. До вітальні заходить високий чоловік разом з дівчинкою. На вигляд йому не більше тридцяти п’яти. Можливо, з Сергієм вони ровесники. Акуратна борідка додає йому солідності. Зелені очі зацікавлено оглядають мене з голови до ніг. Я при цьому закочую очі, бо всі чоловіки, як діти. Не вміють робити свої оцінювання непомітно. Дівчинка поруч з ним трошки старша від Софії, бо вища, доросліша та сміливіша.