Глава 11. Тоня.

Від пережитих емоцій та стресу думала, що зовсім не спатиму цієї ночі. Але, на противагу всьому, я поринула в міцний сон, як тільки торкнулася подушки. Бо, попри стрес, я була ще й фізично виснажена. Прокидаюся вдосвіта. На мене магічно діє природа та свіже повітря. Розумію, що досі знаходжуся в місті, але все ж на окраїні, в приватному секторі, не так відчувається міська метушня і тому кожного дня прокидаюся надто рано, але відчуваю силу та бадьорість. Дивлюся в стелю та згадую вчорашню перепалку з Сергієм. В чому звинуватив, не розумію. За що накричав, також не знаю. Що я зробила, гадки не маю. Не чоловік, а цілковита крига. Жодних пояснень. Впертий, мов віслюк. Вбив собі в голову, що я йому набрехала, і чути нікого не хоче. Ну нехай не чує, нехай не слухає та живе зі своєю хибною думкою. Я не гратиму в його ідіотські ігри та не схилятиму голову перед ним. Він потребує мене більше, ніж я його. Так, мені потрібні гроші. Але я краще влаштуюся на дві роботи одночасно, буду геть виснаженою, але з піднятою головою.

З цими думками одягаюся та вирішую прогулятися садом. Софія прокидається пізніше, тому в мене багато часу. Як тільки виходжу з будинку, чую стукіт молотка. Прислухаюся та розумію, що звуки долинають з саду. За молотком слідує щось схоже на шуруповерт і я цілеспрямовано йду на звук. Мало не падаю, коли бачу змайстровану основу для хатинки. Сергій у футболці та спортивних штанах вправно майструє. Коли вчора озвучила цю ідею, то чомусь думала, що добряче насолю йому. Гадала, що його руки не вміють такого робити. Стою та продовжую спостерігати. Через футболку гарно проглядається міцне тіло. Його зосереджений вигляд настільки заворожує, що не можу ступити й кроку.

- Так і стоятимеш там? – оглядається та звертається до мене.

- Стояти заборонено? – обурююся, але все ж підходжу ближче до нього.

- Зловтішаєшся своєю перемогою?

- А ми змагаємося? Я думала лише про Софію, - знизую плечима та невинно кліпаю.

Він випрямляється та підходить до мене зовсім близько. Пильно оглядає мене, наче з вчорашнього дня в моїй зовнішності щось кардинально змінилося.

- Ага… думаєш лише про неї, - з іронією відповідає він та хмикає.

- Що? – стукаю кулаком його в груди, - ти маєш мені чимось дорікнути? Я погано піклуюся про Софію? Якщо не хочеш нічого казати прямо, то взагалі мовчи.

Як же мене це дратує. Я ж прокинулася спокійна та повна енергії. І всього лише кілька фраз від нього й в мені все кипить та палає вогнем.

- Гаразд. Скажу прямо. Наступного разу, коли захочеш відпроситися до коханця, – кажи правду, або не озвучуй причину взагалі.

- Коханця? – мої брови підіймаються мало не до волосся. – То це мама мій коханець?

- Не прикидайся ідіоткою. Тобі це не личить.

- А що мені личить? Брехуха?

- З цим статусом можна змиритися.

- А зі статусом впертого барана ти змирився?

- Тебе заносить, - рубає грубо та мружиться.

- Тебе давно занесло. Ми в однакових умовах. Ти навіть більше потребуєш мене, ніж я тебе. Якщо тобі можна ображати мене, то чому я повинна стримуватися?

Мені хочеться сказати ще багато всього. Але раптом перед очима пролітає картинка біля мого будинку. Я ж зустріла там випадково Олега, і бачила, як пильно за мною стежив водій. Нарешті я починаю усвідомлювати просту істину – водій доклав Сергію про Олега, а цей зробив свої висновки.

- Знаєш як… - хочу розповісти йому правду, але закушую вчасно губу. Чого я взагалі маю виправдовуватися? Якби він хотів знати правду, то спитав би мене. Та його хлопці легко можуть відстежити, до кого я ходила насправді…

- Що як? – зацікавлено спостерігає за мною.

- А чого ти так злишся?

- Бо ти збрехала.

- Точно через це? – підморгую йому та нахиляю голову.

Під променями сонця його очі нагадують бурштин. Риси обличчя правильні, а його суворість додає їм ще більшої виразності та гостроти. Інколи мені подобається його малослівність, чіткість, але зараз ця самовпевненість страшенно бісить. І я дуже хочу побачити його обличчя, коли він зрозуміє, що помилявся насправді.

- Тобто?

- А ти подумай, що тебе насправді так злить.

- Я тобі сказав.

- А яке тобі взагалі діло до моїх коханців?

- Коханців?

- Угу.

- У множині?

- Звичайно. Навіщо обмежуватися одним. Я наступного разу до іншого відпрошуся. Або ж до обох відразу.

Бачу, як він біситься. Бо від спокійного обличчя не лишається й сліду. Він помітно блідне та міцніше стискає молоток у своїх руках. Тоді хапає долонею мою руку й різко притягує до себе. Опиняюся на небезпечній відстані біля нього. Мої губи в кількох сантиметрах від його.

- Не грай зі мною.

- Я не…

- Граєш, - майже шепоче. Відкидає молоток на траву та іншою рукою відгортає моє волосся. Подушечками пальців проводить моєю щокою. А я не рухаюся, не дихаю, ноги робляться ватяними. Своїми дотиками та діями він манить до себе, виборює владу наді мною. Перемагає мене, бо я не в змозі протистояти йому, не тоді, коли він настільки близько.