Глава 10. Сергій

Не можу стримати хвилювання. Намотую круги біля кімнати Софії, мов ненормальний. Моє напруження давно перелилося за обрій. Я не розумію, що сталося, але Софія заговорила… Не надто виразно, не достатньо голосно, але сказала «мама». Я настільки остовпів, коли це почув, що не дозволив цій брехусі піти геть, хоч і сам виганяв. Я одразу зателефонував психіатру, яка займалася Софією після трагедії та розповів, що сталося. Нікому з цих шарлатанів я не довіряв свою доньку, крім неї. І от я ходжу туди сюди, нагадуючи божевільного, а нянька стовбичить в кінці коридору та просто чекає. Після тридцяти хвилинної розмови з Софією психіатр виходить з її кімнати.

- Так, Анно, - звертаюся до неї, щоб почути перші висновки.

- Мені потрібно з вами поговорити, - вона оглядається на Антоніну, - обома.

Легенько киваю няньці головою і вона підходить до мене.

- Ходімо в мій кабінет.

Як тільки опиняємося в кабінеті, Анна не приховує свого захвату.

- Це неймовірно. Софія зовсім інша, хоча ми зустрічалися з нею приблизно місяць тому. Вона стала більш розкутою, дитячою, щирою. А те, що вона заговорила, показує нам, що ми рухаємося у вірному напрямку. – Раптом жінка повертає голову до Антоніни та звертається до неї, - ви рухаєтеся у вірному напрямку.

Антоніна виглядає здивованою та не менш схвильованою від мене. А я спостерігаю за нею і венами проноситься нова хвиля злості. Бо вона виглядає розкішно. Її повчання, вчинки, поведінка з Софією – усе вартує похвали та захоплення. Однак брудна брехня перекреслює все хороше. Але якою б не була моя злість, чи огида, я визнаю, хоча б для себе, що зміни із Софією пов’язані саме з появою цієї няньки.

- Рухалися, - відповідає різко Антоніна та зиркає на мене. – Бо мене сьогодні звільнили.

- Сергію, - дивується Анна, - ти не можеш звільнити цю дівчину.

- Може, чи не може… я після його брудних звинувачень тут не залишуся.

- Але ж… - Анна дивиться на мене та чекає від мене якогось кроку, а я знову переводжу погляд на Тоню і помічаю її образу.

Ображається на мене? Збрехала, завинила… і тепер я ще маю просити її залишитися? Що за чортівня? Хай котиться до свого коханця.

- І я виконала свою першочергову обіцянку, - продовжує Антоніна, кидаючи на мене їдкі погляди, - Софія заговорила.

- Так, - продовжила Анна, - але після цього знову замовкла. Отже, вона пережила моральне потрясіння, яке змусило її заговорити. Але водночас щось настільки вразило її, що вона знову замовкла. Сергію, колись я тобі казала, що, відгородивши дівчинку від всього, ти не змусиш її говорити. Їй потрібна увага, турбота, терпіння і певний спектр емоцій. Потрібно, щоб вона забула про те, що не говорить… І я бачу, що ви гарно на неї впливаєте, Антоніно. Спробуйте обоє поладнати між собою заради Софії та подарувати їй весь спектр емоцій, з яким вона заговорить та не забуде, як це робиться. У мене все. Мушу бігти. Сергію, на зв’язку.

І поки я переварюю в голові кожне слово психіатра, Анна покидає мій кабінет. Антоніна продовжує стояти на місці та спопеляє мене своїми синющими очима. Вона мовчить, і я мовчу. Не проситиму її залишитися. Вона закушує губу і лише від цього руху я не можу зосередитися на чомусь важливому. Перед очима постає образ коханця, який те саме робить з нею. Руки самі стискаються в кулаки. Секундна тиша перетворюється у хвилинну. Я стримуюся з усіх сил, щоб не рознести тут все та не наговорити зайвого. Але Антоніна порушує тишу:

- Я залишуся, хоча ти цього страшенно не хочеш. Не заради тебе, заради Софії. Бо я не можу залишити цю крихітку в одному будинку поруч зі справжнім монстром. І якщо ти справді її любиш та готовий на все заради власної доньки, то втихомириш свій необґрунтований гнів і перед нею ми вдаватимемо дружні стосунки. – Вона говорить свою промову швидко, без крапок, чи ком. Щиро, сміливо, різко, злісно.  Я слухаю та не можу відвести погляд від цієї фурії. Вона витримує коротко паузу, а тоді широко усміхається, - і тепер при кожній зустрічі з тобою біля Софії я робитиму таку міміку, а глибоко в душі ненавидітиму тебе.

Після цих слів вона йде геть, а я не можу відвести погляд. Що це було? Чорт. Знову стискаю міцно кулаки, але цього разу не стримуюся та б’ю рукою об стіл. Ця нянька відкриває у мені нові емоції. Мені хочеться водночас задушити її та притиснути до себе. Світловолоса, з блакитними очима, пухкими устами схожа на чарівне створіння. Однак характер справжньої розбишаки.

Сьогодні вирішую вечеряти разом з нею та Софією. Прокручую в голові слова психіатра та Антоніни й розумію, що заради своєї кровинки маю вгамувати гнів та зробити все, щоб вона знову жила повноцінним життям. Якщо чужа людина може це зробити, то і я повинен. Я звик їсти в тиші, але це не про Антоніну. Думаю, вона готова навіть власні звички змінити, якщо дізнається, що це може насолити мені.

- Софіє, а знаєш, я тобі ж розповідала, що коли була маленькою, то часто їздила в село до бабусі? – хитро мружиться Антоніна. Звертається до Софії та при цьому з-під лоба дивиться на мене.

Софія жваво киває головою. Бачу, що їсть з гарним апетитом, а від розповідей няньки починає усміхатися.

- Так от, там я зробила свою персональну хатку. Прямо на городі. Я принесла з будинку різні покривала, спорудила з пруття імпровізований дах… - Антоніна заплющує очі, мов згадує ті блаженні часи. І знову я залипаю на цьому обличчі. Настільки, що не вловлюю всю суть подальшої розповіді. – Ох, я там так відпочивала. Уявляєш? А виявляється вони мене шукали всюди. І бабуся оббігала всіх сусідів у пошуках мене. А я просто заснула там і не чула, коли мене гукали. – Вона сміється дзвінко, щиро, не так, як мені в кабінеті. Дивлюся на Софію, а вона так зосереджено слухає, що ловить кожне слово, - моє блаженство було недовгим. Бо потім мене покарали за цю витівку, а хатку мою рознесли. Бо, як виявилося, я захопила найновіші покривала бабусині. Ті, якими можна стелити диван лише на великі свята. Але… якби мені повернути час назад, я б вчинила ще гірше.