Глава 9. Тоня

Як же я скучила за мамою. Враження, наче поїхала не на декілька тижнів, а щонайменше на рік. З Олегом ми погомоніли декілька хвилин у під’їзді та розбіглися по квартирах. Я не попереджала маму, що приїду. Бо ідея відпроситися виникла якось спонтанно.

Мама сидить у себе в кімнаті та вишиває картину з бісеру. Вона неодноразово казала мені, що саме це заняття відволікає її від болю. Два місяці тому я помітила, що мама почала різко втрачати вагу. У неї зник апетит та почалися болі в животі, які віддавали в спину. Вона списувала все на втому, вікові зміни організму. На все, що завгодно, тільки б уникнути обстеження. Але болі лише посилювалися і вона марніла на очах, тому я майже силоміць повела її на обстеження. На жаль, лікарі виявили онкологічне захворювання. Мамі провели складну операцію і тепер вона приймає дорого вартісний курс терапії, на який ми уже витратили всі мої та її заощадження. Нам постійно допомагає Ліля, і саме тому мені довелося піти з роботи в дитячому садочку.

- Тоню, - усміхається мені мама, - ти не попереджала…

- Мені вдалося вирватися до тебе ненадовго, - підходжу до неї, обіймаю та цілую. Після цього сідаю поруч на диван, - як ти почуваєшся?

- Ти питаєш про це кожного дня по двадцять, а то й тридцять разів. Нічого не змінилося. Краще розкажи, як ти? Як нова робота? Все справді добре?

- Все просто чудово, - намагаюся додати своєму тону безмежної радості. Не варто мамі розповідати про крижаний айсберг, хвилювання їй явно не потрібні, - бачила б ти Софію. Вона справжній ангел. І горнеться до мене.

- До тебе завжди горнуться діти.

- Ось така я в тебе чарівниця, - намагаюся жартувати.

Тоді йду до холодильника та перевіряю його вміст.

- Ліля кожного дня приходить, - кричить мені мама зі своєї кімнати, - у мене все є.

Холодильник дійсно заповнений усім необхідним. За ці дві години я розмовляю з мамою, розповідаю їй про Софію, про те, як дівчинка втратила маму, і під час розповіді швидко прибираю. Бо Ліля заходить та купує все необхідне, але все ж прибиральницею вона не наймалася.

Через дві години виходжу з нашого під’їзду, сідаю в автомобіль і ми їдемо до будинку айсберга. Коли проїжджаємо повз дитячий магазин, прошу водія зупинитися та зачекати мене декілька хвилин. Я давно хотіла купити для Софії подарунок, але не мала змоги. Бо одна справа зателефонувати Лілі та сказати про конкретну річ, а інша – поїхати та обрати самій. Задоволена покупкою сідаю в машину та кажу водієві, що можемо продовжити свій шлях. Почуваюся надто важливою особою із персональним водієм.

Заходжу до вітальні та відчуваю приємний аромат з кухні. Очікую побачити там Сергія поруч з донькою, але там лише Зоя і Софія. Розчаровано зітхаю. Бо навіть дві маленькі години моєї відсутності не змусили його приділити час доньці. Так, він поступово стає уважнішим до неї, докладає зусиль, щоб проводити з нею більше часу. Однак цього недостатньо.

Чекаю, поки Софія з апетитом поглинає смакоту від Зої і лише після цього витягаю свій подарунок. Софія завмирає та розглядає набір для дитячих прикрас. Бачу в її очах непідробний захват. Ще у перші дні я помітила її любов до ручної роботи. Вона любить малювати, ліпити, складати. Загалом, дівчинка дуже посидюча і це заняття ідеальне для неї. Бо саме це допоможе заспокоїти їй внутрішні переживання.

Після обіду Софія йде у свою кімнату для заняття з англійської мови, а я тим часом вирішую прогулятися в саду. Тут тихо, затишно, немає міської метушні. Ловлю себе на думці, що мамі було б комфортно тут. Усміхаюся сама до себе, бо сьогодні радісно на душі. Проходжу повз альтанку та згадую ранішню розмову з Сергієм. Раптом до мене підходить один з охоронців та каже, що Сергій хоче зі мною поговорити та очікує в кабінеті. Впевнено прямую до будинку, навіть прискорюю крок. Подумки переконую себе, що спішу, бо він чекає, а не тому, що сама хочу побачити його.

Він стоїть біля вікна, втупившись у вигляд за склом. Підходжу до нього ближче й розумію, що з цього вікна він міг спокійно спостерігати за моїми прогулянками. Від ніяковості закушую губу.

- Як поїздка? – питає, не обертаючись до мене.

- Чудово, - усміхаюся, - дуже дякую, що відпустив.

- Як мама?

Дивуюся його проникливості. Мені здавалося, що в мене він бачить не більше, ніж набридливу муху. А виявляється, іноді він мене слухає.

- Добре, але…

Хочу додати, що бажаю бачити її частіше, але він різко повертається до мене і я бачу не просто льодяну брилу, а кригу, яка тисячоліттями не бачила тепла. Його темні очі скляні та порожні, темні та надто глибокі. Мені не вдається розгледіти в них нічого живого. Обличчя напружене, на скронях виступають вени, що невтомно пульсують. На противагу його спокійному тону, все тіло випромінює злість. Я інтуїтивно замовкаю, ковтаю слину, бо в горлі раптово робиться пустеля та відступаю від нього на декілька кроків.

- Ненавиджу, коли брешуть.

Він підходить до свого стола та сідає в крісло, а я стою, мов укопана, бо не розумію, хто бреше.

- Не зрозуміла.

- Ти збрехала.

- Коли?

- Антоніно! – гаркає так, наче я глуха і можу не почути його. Я здригаюся. – Ще раз повторюю… Я ненавиджу, коли брешуть, дивлячись в очі. Тебе звільнено. Забирай свої речі та передай подрузі, щоб також забиралася з моєї фірми.