Глава 8. Тоня

Лежу та дивлюся в стелю. Так найкраще думається. Згадую вчорашній день та сама собі усміхаюся. Я дуже ризикувала, коли наважилася все ж відсвяткувати день народження Софії. Ризикувала, купивши це кошеня. Знала, що Сергій злитиметься, але не могла вчинити інакше. Зоя розповіла мені про смерть дружини Сергія. Тому тепер я зрозуміла, чому він заборонив святкувати. Постійно уявляю себе на його місці й не знаю, як вчинила б… Я хотіла влаштувати грандіозне свято для Софії, але, дізнавшись, що саме в цей день жорстоко вбили її матір, зробила усе гарно, але скромно.

Шоста година ранку. Спати більше не хочу. За останні кілька тижнів настільки поринула в життя Софії, що геть забула про свої тренування. Тому вмиваюся та вдягаю легінси з футболкою, беру резинки для фітнесу й прямую в сад. Погода просто чудова, стелю невелике покривало під деревом поблизу тераси та починаю свої заняття. Краєм ока бачу постать чоловіка, що сидить неподалік альтанки. Айсберг, бо лише він вміє заморожувати одним поглядом. Спостерігає  за мною, але не підходить. Мені ніяково від цього прискіпливого погляду, але намагаюся зберігати рівновагу та спокій. Через декілька хвилин споглядань він підводиться і прямує до мене. Помічаю, що Сергій також в спортивному костюмі.

- Вирішила відпрацювати калорії з вчорашнього торта?

Здіймаю високо брови, бо не вірю в те, що чую. Жартує? Айсберг вміє жартувати? Різко повертаюся до нього. Стоїть, заклавши руки на грудях. Обличчя крижане, очі мружаться. Але його погляд… Щось змінилося. В його очах тепер не вбачається порожнеча.

- Я не рахую калорії, - кажу правду.

- Тоді що? Налаштовуєшся, щоб і сьогодні щось втнути?

- Звичайно, - починаю робити присідання, але повертаюся всім корпусом до нього, щоб бачити, - а ти вже хвилюєшся?

Хмикає, але не відповідає.

- Антоніно, мене хвилює твій спокій. Або тобі зовсім начхати на цю роботу і ти не боїшся вилетіти звідси, або ж надто самовпевнена.

- Чому? Бо крокую не за правилами, а за покликом серця?

Припиняю присідати. Випрямляюся та підходжу ближче до айсберга. Поруч з ним я поводжуся якось по іншому. Невідомо звідки в мені з’являється сила йому протистояти.

- Тобто робиш все, що підказує серце? Не розум?

- Розумом можуть маніпулювати, а серце мене завжди веде у правильному напрямку. Чому б і тобі так не робити?

- Мені? Повчатимеш мене?

- Якби ти не хотів мене слухати, то не підійшов би. Я помиляюся?

- Ні.

Усміхаюся, а тоді лягаю на покривало та починаю робити вправи на прес. Бачу його невдоволений погляд і не розумію, в чому справа. Після чергового підйому спини він не витримує та присідає біля мене.

- Ти робиш неправильно, - торкається однією рукою моєї талії, а іншою огортає спину.

Я завмираю. Бо його дотики не заморожують, а обпікають мене. Надворі доволі прохолодно, а мені стає спекотно.

- Ти надто напружуєш шию, - повчає мене Сергій та проводить пальцями від спини до шиї. – Ти повинна тримати шию рівно і підіймати лише тулуб так, щоб напружувався живіт.

Далі він проводить теплою долонею по животу і я не те що млію, плавлюся, немов зефір на сонці. Зате він взагалі не бентежиться і поводиться, мов справжній інструктор.

- Спробуй, - легенько змушує мене лягти на коврик, - коли лягаєш, роби глибокий вдих, а коли підводишся – видих.

Слухаюся і роблю все, як він каже. В його руках поводжуся, мов слухняна маріонетка. Сергій відпускає, а моїм тілом продовжують розгулювати тисячі мурах.

- Думаю, з мене досить на сьогодні. – Швидко підводжуся та встаю поруч з ним. Бо далі я планувала робити жабку і якщо неправильно зроблю, то боюся уявити ці повчання, – Сергію, я хотіла відпроситися сьогодні на декілька годин.

- Ні.

- Я ненадовго.

- Коли Ліля говорила про тебе, я попередив, що за цю оплату нянька повинна жити тут та працювати без вихідних. – Чеканить доволі різко.

- Я знаю, - мене справді Ліля про це попереджала, - але мені потрібно зустрітися з…

- Правила. Ненавиджу, коли постійно порушують правила.

І знову крижана брила. Ще кілька хвилин тому він був зовсім іншою людиною.

- Я можу взяти Софію з собою, - кажу йому в спину, бо Сергій розвертається та йде до будинку.

- Що? – він різко знову підходить до мене. Встає надто близько, але я не відступаю, - я не відпущу Софію з будинку з тобою.

- Чому? Інколи їй варто виходити з в’язниці.

- В’язниці? Ти вважаєш це в’язницею?

- Золотою кліткою, - відповідаю швидко. Стискаю руки в кулаки та ні на мить не відводжу погляд, - і в цій золотій клітці діють комендантські правила. І для неї це в’язниця.

- То он як усе виглядає твоїми очима?

Усміхається, але це не радісна посмішка. Бо від неї віє гіркотою, розчаруванням, сумом. Але я не можу второпати чому він так реагує. Чекаю від нього пояснення, але Сергій втупився у мене поглядом та мовчить. Він роздивляється моє обличчя так, наче намагається відшукати на ньому зморшки, або приховані веснянки. А я знову ніяковію, відчуваю, як горять щоки, але тримаюся. Раптом він бере мене за лікоть та веде за собою. Тільки цього разу не стискає мою руку міцно, не робить мені боляче, наче й без цього знає, що я піду за ним. Підходимо до альтанки і сідаємо там.