Глава 7. Сергій

Довго дивлюся на двері, які щойно зачинилися. Мене тіпає, пронизує до кісток. Кожне слово Антоніни голочками проникає під шкіру. Злюсь, стискаю долоні в кулаки та з усієї сили б’ю по столу. Серджусь, бо усе, що вона каже, правда. Я абсолютно нічого не знаю про власну доньку. Після смерті дружини я ретельно оберігав її. Настільки ретельно, що повністю відгородив від себе.

- Чорт! Що я взагалі роблю?

Коли побачив Антоніну вночі у своїй кімнаті, то мене захопила не лише злість, а й розчарування. Бо після організованого пікніка я почав вірити, що вона справді турбується про Софію. А вона, як і попередні няньки, вирішила заявитися у мою спальню вночі в пошуках щастя… Зараз же згадую минулу ніч і усвідомлюю, що мені справді снився кошмар і Тоня намагалася розбудити мене. Уже третій рік мені сниться той самий сон. І кожного разу я не можу врятувати свою покійну дружину Таню. Це не просто вбиває мене. Це робить мене черствим і мертвим водночас.

Софія - копія Тані. Не можу дивитися на неї, не згадуючи при цьому, що не врятував дружину. Не можу дивитися та не пам’ятати, що день народження доньки став найжахливішим днем у моєму житті. Не можу забути, що Софія захотіла багато кульок на свій третій рік народження і вмовила Таню поїхати за ними. І завжди знатиму, що все сталося через мене… Я помстився її вбивцям, але це не принесло жодного полегшення.

Я свідомо віддалився від доньки. Бо чим менше її любитиму, тим безпечніше вона себе почуватиме. Але вона замкнулася в собі, уже третій рік не говорить жодного слова. Усе сталося на її очах і я цього ніколи собі не пробачу. У мене велика охоронна структура. До мене звертаються з різних куточків країни по допомогу, а власну сім’ю не зміг захистити.

Антоніна змушує мене проживати все знову. Зачіпає ті нервові клітини, які давно померли. Намагається зблизити мене з Софією. Говорить емоційно, наполегливо, щиро. Не так, як робили найдорожчі спеціалісти та психологи. Як тільки вони відчували, що я дратувався, одразу ж відступали, боячись втратити заробіток. А вона твердо йде напролом. Не хвилюється, що буде далі. Вірить в те, що робить, і крокує вперед. Це не може не захоплювати.

Непомітно минає тиждень. Бачу, що Антоніна уникає мене та ігнорує мою присутність. А коли пересікаємося за сніданками, то вся її увага прикута до Софії. Вона не намагається мене зблизити з донькою, більше не колупає мою душу. Горда та впевнена в собі жінка. Мої хлопці кожного дня звітують. Я знаю, що вона часто комусь телефонує і з кожним днем це більше дратує мене.

Сьогодні день народження моєї доньки й разом з тим річниця смерті дружини. Як і минулого року, я вирішую привітати Софію зранку й поїхати на могилу Тані. Ніяких святкувань. Про це знають усі в будинку. Зранку приходжу в кімнату Софії та дарую їй великого білого ведмедя. Вона мовчки радіє, обіймає його та розгублено дивиться на мене. А я згадую всі нотації від Антоніни й роблю те, що підказує серце.

- Ходи до мене, - простягаю їй руки й вона миттю притискається до моїх грудей.

Обіймаю її та гладжу волосся. Бачу краєм ока, що у дверях стоїть Антоніна. Вона шмигає носом і як тільки я повертаюся до неї, відвертає погляд, щоб не показувати сльози. Не дивиться на мене, лише на Софію. Дівчинка помічає її та щиро радіє, тоді відступає від мене та підбігає до неї.

- А в кого це сьогодні день народження? – грайливим тоном звертається до неї Антоніна. – Дай вгадаю. В нього? – показує на ведмедя, а Софія заперечно хитає головою, - а може в нього? – вказує на м’якого собачку поруч.

І так безліч разів. Софія голосно сміється. Давно не чув її дзвінкого сміху. За час її мовчанки, вона навчилася сміятися мовчки. А зараз їй настільки весело, що не може втриматися. Вирішую покинути їх та поїхати на кладовище. Після цього їду на роботу й займаюся звичними справами.

Вдома на мене чекає справжній сюрприз. Бо, попри заборону святкування, на кухні гамір, торт, свічки та веселощі. Заходжу якраз в той момент, коли Антоніна співає пісню, а Софія задуває свічки. Мене до чортиків дратує ця впертість. Як ще пояснити цій дівчині, що вона має підкорятися правилам? Тоня помічає мене, але жодного відчуття провини в її очах я не бачу. Навпаки, вона гордо підіймєт підборіддя та всім своїм виглядом показує, що ігнорує мою присутність. Єдиний, хто полошиться, це Зоя.

- Сонечко, я зараз повернуся, - Антоніна звертається до Софії та швидко підходить до мене.

Не дає мені сказати й слова, хапає за лікоть та змушує йти за собою.

- Якщо ти хочеш нагадати всім, що заборонив святкування, то я тебе розчарую, ми пам’ятаємо. І я не дам тобі зіпсувати свято Софії.

- Пам’ятаєте і все одно святкуєте, - кажу очевидне. – І ти навіть не попередила мене, а натомість готувала це?

- І як тобі? – питає самовпевнено.

- Що саме?

- Коли тебе ігнорують.

- Зі сторони няньки, яка працює на тебе, це доволі грубо.

- Справді? А зі сторони батька до доньки?

- Що ти намагаєшся сказати?

І знову вона перевертає усе всередині мене. Кількома словами. Навіть не старається. Дивиться своїми ясними синявами у самісіньку душу. Вона справжня. Настільки природня, що не віриться і здається маревом.

- Не намагаюся, а кажу прямо. Уяви, що відчуває твоя донька, коли ти кожного дня ігноруєш її присутність? – своїм кулачком стукає мене в груди, - її болить тут, але вона не вміє про це сказати. Якби казала, то не тримала б в собі… Розумієш? Це замкнуте коло…