Глава 6.

Відчуття такі, наче я цілий день складала надважкі екзамени й лише зараз можу видихнути. Так воно і є. Бо коли я спланувала всю цю затію з пікніком, то не могла припустити реакцію айсберга на все це. За короткий час роботи в його домі я трішки вивчила цю холодну брилу. Він різкий, деспотичний, неприступний. Але одне можу сказати точно – Сергій безмежно любить свою доньку. Проте не вміє та не хоче цього показувати. Я не до кінця розумію його, і взагалі неможливо зрозуміти цього чоловіка, однак він не підпускає до себе Софію. Складається враження, що він боїться втратити її, так само як втратив дружину. Від думки про те, що довелося Софії пережити, в грудях щось боляче стискається. Серце обливається кров’ю. За короткий час я прикипіла до цього ангела, мов до власної дитини.

Вкладаю її спати, читаючи казку. Кожного вечора вона обирає казку, яку я з акторською інтонацією перечитую. Їй подобається. Я бачу це за блиском в очах, усмішкою, інколи здивуванням. Все це емоції, які потрібні для щасливого дитинства. Вона засинає, а я вкотре прокручую в голові сьогоднішній день. Тактика «не давати права вибору Сергію та шляху для відступу» була цілком вірною. Саме так і робитиму в майбутньому. Він виглядав спантеличеним, невдоволеним, але, пропри все це, не перечив мені. Не смів, бо на нього дивилася донька.

Довго дивлюся на сплячу Софію, мов зачарована, а тоді усміхаюся та виходжу в коридор. Уже доволі пізно. Після сьогоднішнього дня вірю в себе, як ніколи. Головне – рухатимуся в правильному напрямку та не зупинятися. Надворі темно, а в будинку тихо. Майже тихо, бо я чую чийсь глухий голос. Не одразу розумію, що кличуть мене. Примружуюся та прислухаюся. Голос лине з кімнати Сергія. Не наважуюся зайти. Просто стою біля дверей та слухаю. Згодом розумію, що він кличе не мене, а якусь Таню. Не витримую та все ж прочиняю трошки двері. У кімнаті майже темно. Лише тьмяне світло від вуличних ліхтарів освітлює ліжко. Сергій спить, але його мучить кошмар. Він кривиться, стискає руками простирадло. Не витримую і все ж заходжу та крокую до нього. Вперше я бачу на обличчі цього чоловіка хоч якісь емоції. Йому боляче, нестерпно боляче.

- Таня… Таня! Не виходь! – його голос більше нагадує хрипоту та відчай.

Сідаю поруч з ним. Легенько торкаюся його руки, намагаюся не дивитися на оголений торс. Від мого дотику він різко підіймається та хапає мене боляче за руку. Його темні очі розплющуються та спантеличено дивляться на мене. Він продовжує стискати мою руку і я кривлюся. Намагаюся вирвати її та зрештою він відпускає.

- Сон, - кажу тихо, - всього лише сон.

- Геть! – чую у відповідь, - геть з моєї кімнати!

Підстрибую та швидко встаю, бо від хрипоти не залишається сліду. Тон пораненого звіра. І цей звір біситься від того, що не може нічого змінити, не може повернути минуле, не може переграти його так, як сам того хоче. Його реакція дика, хижа. І цією поведінкою він відштовхує від себе людей. Швидко крокую до дверей, не оглядаючись. Корю себе за те, що взагалі сюди зайшла. Моя жага усім допомагати колись погубить мене.

Довго не можу заснути. Тепер я, мов Софійка, в якої емоції переливаються через край. Я збентежена, розгублена. Не розумію, що зі мною відбувається.

Наступного дня збираюся поговорити зі Сергієм про те, що сталося, після сніданку. Хочу пояснити йому все. Бо, мабуть, він не розуміє, що розмовляв уві сні. І з його ракурсу все виглядає так, наче я справді мисливиця за статками та намагаюся його спокусити. Але він не приходить на сніданок, а на моє запитання Зоя лише знизує плечима:

- Він вдосвіта кудись поїхав.

- Знову втікає, - шепочу собі під ніс.

- Що? – перепитує Зоя.

- Смачно дуже, - кажу щиру правду, - я скоро погладшаю від цих смаколиків.

- Твою фігурку ніщо не зіпсує, - підморгує мені Зоя та сідає разом з нами за стіл.

Софія спокійно їсть омлет та п’є апельсиновий сік. З першого дня нашої зустрічі відбулися разючі зміни. Тепер дівчинка поводиться більш впевнено та розкуто, не боїться зробити зайвий рух, чи показати свої емоції. Зоя Андріївна також помічає це й, поки малеча смакує сніданком, робить мені однозначні натяки.

- Ох, мало не забула, - торохтить Зоя, - через тиждень у Софійки день народження. Їй виповниться шість.

- Справді? – переводжу погляд на Софійку й не можу зрозуміти її реакцію.

Бо вона не в передчутті свята, а розгублена.

- Але…- продовжує тим часом Зоя, - Сергій не святкує день народження дівчинки.

- Що?! – питаю надто голосно і бачу, що Софія здригається.

Зоя Андріївна хоче це прокоментувати, але чуємо віддалені кроки, що наближаються. Я не повертаюся, бо без цього відчуваю холод, яким так і віє від айсберга. Зоя одразу замовкає, а Софія дивиться на батька з надією. Вона припиняє їсти та чекає від нього кроку на зустріч. Але він ігнорує її присутність. І мою також.

- Зоє, зроби каву. Буду в кабінеті. Антоніно, зайди до мене.

Роздає вказівки та йде геть. А мене просто розпирає від злості. Він нагадує пихатого індика. А ми прості смертні та не варті його уваги. Але ж Софія… Вона така радісна була вчора. І всі ці зусилля зводяться нанівець за декілька секунд. Сказати, що я шокована, це нічого не сказати. Бачу в ангельських очах розчарування та впевнено вирушаю до ненависного кабінету.