Глава 5. Сергій

Ця нова нянька не виходить у мене з голови. Вона бісить своїми повчаннями, але водночас притягує сміливістю. Бо мені хочеться тиснути на неї, бачити страх в очах, але його там немає. Абсолютно не схожа на усіх своїх попередниць, але бачу, що Софія до неї тягнеться. Приходжу на сніданок, а там порожньо. Ні малої, ні цієї підозрілої няньки. Невже таки втекла? Не помилився. Нишпорка, або ж мисливиця за статками. Кривлюся, бо краще б я помилився. Гидко від того, що все та всіх у цьому світі можна купити. А коли не виходить вигідно себе продати, то найлегший шлях – шукати іншу здобич.

- Де Софія? – питаю в Зої, яка ставить для мене чашку кави.

- Не знаю, - знизує плечима. – Не спускалася ще. І Антоніни я не бачила. Мабуть, спить ще.

- Спить?

Моя рука автоматично стискається в кулак. Нишпорка, мисливиця за статками та ще й лінивиця? Не втекла, то вирішила поспати на робочому місці? Зоя щось белькоче, але я її не чую. Швидко підіймаюся на другий поверх та без будь-якого дозволу заходжу в кімнату няньки.  Я очікую побачити будь-що. Навіть її голу, чи коханця поруч, але аж ніяк не те, що відкривається моїм очам. Антоніна спокійно спить, обіймаючи мою доньку. А Софійка повернулася до неї обличчям та тримає свою крихітну долоньку в неї на шиї. Антоніна щось бурмоче уві сні та рухає ногою. Простирадло сповзає, оголивши струнку ногу. Я продовжую стояти та не можу відвести погляд. Розумію, що до безумства хочу цю няньку і від цього ще більше злюся. Бо вперше після смерті дружини хочу не просто фізичної розрядки, а бажаю конкретну жінку. Далі ворушиться Софія й Антоніна розплющує широко очі. Зустрічається своїм сонним поглядом з моїм голодним та розгублено кліпає. Але ні на секунду не перериває зоровий контакт.

Вона не соромиться, не прикривається. Усім своїм виглядом показує, що це я вдерся до її кімнати та порушив особистий простір. Різко розвертаюся та вилітаю з кімнати. Забуваю про каву, сніданок, нагальні справи. Сідаю в машину та їду на роботу, хоча насправді не збирався туди сьогодні.

Чого добивається нянька? Я не дозволяю Софії спати зі мною в одному ліжкові. Вважаю її цілком дорослою, і це лише зруйнує її дисципліну. Попередні няні чітко слухали мої вказівки та виконували їх, Антоніна ж все намагається перебудувати на свій лад.

Я мушу з нею поговорити про це. Ввечері. Обов’язково. Якщо вона й надалі хоче працювати в мене та отримувати солідну зарплатню, то повинна дотримуватися правил. Я не терпітиму зухвальства та вибриків. До вечора займаю себе роботою, якої у моїй охоронній фірмі вистачає. Хлопці постійно звітують мені. Особливо ті, які стежать за будинком. Ввечері дорогою додому сам телефоную Назару, який головний вдома.

- Все добре? – питаю, як тільки він підіймає телефон.

- Стабільно.

- А нянька?

Намагаюся не думати про неї, а вона засіла в голові, мов язва.

- Постійно з малою, часто комусь дзвонить.

- Вдалося дізнатися кому?

- Ні, вона говорить дуже швидко та вимикається, наче навмисне, щоб ми не засікли.

Стискаю міцніше кермо. Навряд Ліля підсунула б мені когось неперевіреного зі свого оточення. Хіба що ця зухвала нянька втерлася спочатку до неї в довіру.

- А що говорить? Можете хтось підслухати її розмову в будинку, чи в саду? Чи найняти інших хлопців.

- Ми підозрюємо, що говорить з коханцем.

- Чому?

Ще більше злюся. Тепер не знаю, що гірше – те, що вона може на когось працювати, чи те, що у неї хтось є. І цей хтось спить з нею. Не розумію, що зі мною. Але перед очима знову спливає відкрита ніжка, і ту ніжку гладить хтось інший.

- Бо вона дуже ласкаво розмовляє з…

- Я зрозумів.

Відключаюся, бо не хочу слухати далі. Це не моя справа. Але поки доїжджаю додому, то стаю злий, як чорт. Заходжу в будинок, але не чую жодних голосів. У вітальні нікого, на кухні також. Підіймаюся на другий поверх, але й там тиша. Заходжу в свою кімнату, підходжу до вікна і бачу в саду Софію, Антоніну та Зою. На траві під деревами все розставлено для пікніка. Хмикаю, бо дивно все це. Там є окремий садовий стіл, альтанка, гамак…. Та все, що завгодно, а вони сидять на траві. Спускаюся вниз та йду до них. Але не встигаю підійти близько, бо Антоніна помічає мене та починає торохтіти без упину:

- Сергію, ти такий чудовий сюрприз влаштував для Софії… вона просто в захваті.

Вона усміхається широко та щиро. Її світле волосся виблискує під променями сонця, яке зовсім скоро сяде. Очі кольору неба так і манять до себе. Я залип і не можу відвести погляд, але поступово до мене доходить сенс її слів. Я підготував сюрприз для Софії. Який ще в біса сюрприз? Переводжу погляд на доньку, а вона світиться від щастя. Усміхається. Зоя стоїть позаду Софії та киває мені, щоб я підіграв.

- Я…- не знаю, що сказати. Три жінки різного покоління ввели дорослого чоловіка в ступор.

- Нічого не кажи, - продовжує говорити світловолоса відьма. – Просто сідай з нами.

Мовчки йду до постеленого пледа, але підбігає Софія і тицяє пальчиком на моє взуття. Оглядаю всіх трьох і розумію, що вони босі. Злюся, але роззуваюся. Софія плескає в долоні і я застигаю. Коли востаннє я бачив її такою усміхненою?