Глава 4.

Спускаюся разом з Софією на кухню. Сергій вже сидить за столом та п’є каву. Мені хочеться накинутися на нього та розбити цей крижаний айсберг на тисячі шматків. На його обличчі жодної емоції. Я мовчу, не бачу сенсу вітатися, чи щось говорити, коли й так бачилися вже сьогодні. І він німий. Дивиться байдужим поглядом спочатку на Софію, потім на мене і далі занурюється у власні роздуми та відводить погляд. Чому він не вітається з власною донькою? Чому не побажає їй гарного дня, чи доброго ранку? Вона ж до нього не може заговорити першою… Сідаємо з малечею за стіл і усвідомлюю одну просту істину для себе. Що б не зробив цей айсберг, я не покину маленьку крихітку. Бо вона потребує мого тепла та захисту. Інколи від рідних потрібно найбільше захищати. Про телефон Радоманський не згадує.

- Серденько, їстимеш кашу? – питаю ласкавим тоном Софію.

Вона киває у відповідь і я кладу кілька ложок їй на тарілку. Мушу сказати, що такої смачно вівсяної каші я ще ніколи не їла. Зоя Андріївна зробила її схожою на десерт.

- Тобі подобаються ягоди? – питаю у Софії. Вона знову киває, а я продовжую говорити, - знаєш, коли я була малою, мене часто відправляли на все літо до бабусі в село. І там я їла малину та смородину прямо з кущів. – Бачу, що дівчинка дивується, бо хмурить брови. Звісно, бо вона нічого, крім цих стін, і не бачить. – Це дуже смачно.

- І негігієнічно, - втручається в розмову Сергій.

- В дитинстві це здається неважливим. – Впевнено відповідаю цьому снобу.

Сергій хмуриться, але мовчить. А я продовжую теревенити. Софія їсть, час від часу киває головою, навіть розкриває рота, немов бажає доповнити, але мовчить. У мене складається враження, що вона хоче говорити, але її щось стримує. Мов щось невидиме зв’язує її голосові зв’язки. Після чергової моєї розповіді, Радоманський невдоволено бурчить та йде геть. Мовчки, не прощаючись з Софією. Я тим часом слідкую за дитиною і бачу розчарування в ангельських очах. Вона хоче уваги батька.

Цілий день я займаюся з Софією. Ми разом гуляємо, малюємо, вчимо букви. Обідаємо і вечеряємо без Радоманського. Зоя каже, що він сьогодні на роботі. Наступного дня я знову бачу Радоманського лише за сніданком. Повторюється вчорашня ситуація. Я розмовляю з Софією і, коли йому набридає слухати мене, він встає та мовчки йде. І так декілька днів. Я часто телефоную Лілі та мамі, бо відчуваю себе замкненою в тюрмі. Навіть коли виходимо в сад, за нами прискіпливо стежить охорона. Тут і в здорової людини психіка не витримає, а що вже казати про дитячу.

Ввечері мене до свого кабінету кличе Радоманський. Вкладаю Софію спати й лише після цього прямую в ненависну кімнату, яка асоціюється у мене з директорським кабінетом в школі. Стукаю і лише після цього заходжу. І знову звична поза. Сергій дивиться у темінь за вікном, сидячи на дивані. Без запрошення займаю одне з крісел і чекаю коли він сам почне говорити. Він повертає голову до мене та пильно оглядає. Тоді простягає долоню і говорить грубим тоном:

- Твій телефон.

- Не зрозуміла, - кажу насторожено.

- Ти мала його віддати кілька днів тому. – Чеканить так, наче я дитина, яка в чомусь завинила.

- Та ні, не мала, - говорю впевнено, бо все це нагадує абсурд.

- Ти нишпориш та витрачаєш надто багато часу на розмови.

- Я не у в’язниці, щоб хвилюватися через це. – Відповідаю впевнено. – Телефон не віддам. Кожного дня я телефоную найважливішій людині в моєму житті. І це не зміниться.

- Навіть…якщо…

Сергій вигинає скептично брови. Витримує паузу, намагається маніпулювати моїм страхом. Але у мене немає страху, давно немає. Тому марно старається. Швидко перебиваю його:

- Навіть якщо звільниш, викинеш звідси, чи вб’єш.

Не встигаю сказати, як він різко встає та нависає наді мною. Сергій злиться. Лише злість здатна захоплювати м’язи його обличчя. Вени на скронях стають виразнішими. Хапає мене за плечі та змушує піднятися. Тоді вперто крокує на мене і я відступаю, поки не впираюся спиною до стіни. Його бурштинові очі темніють та нагадають чорне дно океану. Коли айсберг злиться, то занурюється ще глибше, у незвідану темінь. Він ставить одну руку біля мого обличчя, а іншою відкидає пасмо мого волосся з обличчя. Ця мить для мене настільки інтимна, що навіть не дихаю. Мовчу й чекаю його наступних дій. Чомусь я впевнена, що він не завдасть мені шкоди. Зовнішньо тремчу, а всередині довіряю йому попри те, що він цього не заслуговує.

- Думаєш, я не знаю, чого ти добиваєшся? – майже шепоче та проводить подушечками пальців моєю скронею, опускається до шиї.

Шкіра поколює, а моє бідне серце стукає так, наче намагається вистрибнути на самісінький айсберг. Дихати важко, але я намагаюся.

- Чого я добиваюся? – питаю мляво, бо свідомість зовсім задурманена.

- Втерлася у довіру моєї доньки, показуєш мені свій характер, спокушаєш, - його погляд опускається нижче та ковзає моїм тілом. А я відчуваю себе в цю мить обпльованою. – Побачила гарний будинок, охорону, вдівця… хочеш цього всього?

Він киває головою, даючи мені остаточно зрозуміти хід своїх думок. Від його слів робиться душно, до обличчя лине жар, ноги підкошуються, а в голові все пливе. Не знаю, звідки беру сили, але різко відштовхую його від себе. Від несподіванки гора м’язів відходить на декілька кроків, а я користуюся цим та прямую до дверей.